Андрій Дурунда: «Іван Хланта – людина-унікум, ходячий літературний інститут …»

Двері рвучко відчиняються й поріг енергійно переступив, мовби перелетів, невисокого зросту чоловік з їжакуватим волоссям і рум’яним приємним лицем. Одразу підмітив – чи відчув? – у ньому внутрішню силу, одержимість, якусь ніби пружину, чи то вогник, який струменів-пломенів у глибинах його душі. Це був наш академтато Іван Васильович Хланта. Саме того року він закінчив аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України. Через два роки захистить кандидатську дисертацію, а значно пізніше, через тридцять три роки, й докторську.

Щоправда, курував він нас недовго, його місце зайняла інша людина, але звідтоді я знаю цього чоловіка. Це понад півстоліття!

Після закінчення вузу живучи і працюючи  в місті над Ужем, ми десятки разів зустрічалися і, Богу дякувати, зустрічаємося й досі – чи то випадково на вулиці, чи на  якійсь презентації, чи з нагоди виходу його чи моєї якоїсь книги, які ми один одному залюбки даруємо з автографом. Звичайно, усіх його видань я не маю, бо для цього треба окремий великий стелаж. На деякі з них я публікував рецензії-відгуки. Іван Васильович теж писав у різних виданнях про мою скромну творчість.

Де і як би не перетиналися наші путі – завжди ця людина несе позитив. Він завше йде усміхненим по життю. Іван Хланта по-справжньому радіє кожній днині, кожній людині, яку стрічає, і особлива радість для нього – це вихід чергової книги. На сьогодні їх у Івана Васильовича – понад 120! Це – солідні видання народних пісень, фольклору, казок тощо. Деякі з них сягають тисячу сторінок! Записав понад 7 тисяч текстів та мелодій пісень у Закарпатті та на сході України, у Румунії, Сербії, Краснодарському краї рф, де компактно проживають українці. Це – рекорд, який перевершити у найближчий час  нікому не вдасться.   

У рідному селі Копашнево він створив такий унікальний літературно-мистецький музей, куди навіть водять екскурсії. На запрошення Івана Васильовича кільканадцять років тому я мав честь там побувати.

Художники малюють його портрети.

Поети пишуть про нього вірші.

Літературознавці готують статті. Вийшов навіть бібліографічний довідник.

А про скількох написав він! Не злічити.

Це – людина-унікум, ходячий літературний інститут. Закарпаттю та й Україні в цілому пощастило, що має такого великого працелюба на культурницькій ниві.  Думаючи про нього, згадується такий же надзвичайної потужності трудар, автор 16-томної історії України світлої пам’яті професор Сергій Федака.

З нагоди Хлантового 85-ліття я, як очільник Ужгородської міської організації ветеранів України, разом зі своїм колегою по роботі однолітком Василем Фрігою мали честь навідатися до нього додому, на четвертий поверх п’ятиповерхівки, аби саме в домашній обстановці, де творяться великі діла, привітати його з цією такою красною віковою подією-датою. Ми  смакували не тільки благородний напій на волоському горісі, від якого й самим захотілося мчати в далечінь і записувати народі скарби, а й слухали живу легенду нашого краю. І його вірну супутницю життя Марію – уродженку Тячівщини, з якою вони разом 56 літ! Дали життя двом донькам і сину. Радіють шістьом онукам і правнукові.

Іван Васильович показував цілу бібліотеку виданих ним книг. Ми бачили той же стіл ще радянського виробництва, де він невтомно працює, сидячи на звичайному стільчику. Зліва, за вікном, лоджія, обплетена виноградною лозою. Позаду, попереду і справа – книги, книги, книги – його щастя, його доля, його стихія…

Замість грамоти ми подарували ювіляру продуктовий набір. Я підписав йому свою книгу «Чаша», зазначивши, аби Іван Васильович у щасті, радості та Божій благодаті ще багато літ пив Чашу свого життя.

З радістю прийняв і від нього солідне, ошатне, прекрасне  613-сторінкове видання «Казки Закарпаття в записах Івана Хланти» (Ужгород, «Патент», 2024) з автографом: «Нехай казки допомагають нам духовно зростати, набувати цілеспрямованості та мудрості. Пам’ятаймо: ніхто не переможе народ, який має в серці те, що не вмирає». Тобто народну казку. Адже фольклор, як казав Іван Франко, 50-томник якого красується в бібліотеці господаря кабінету – один з найпотужніших компонентів національно-патріотичної свідомості і виховання». Справді, такий народ – непереможний і невмирущий.

 Поет Юрій Шкробинець написав такі рядки про нашого ювіляра:

                      Ті казки –  скарби народні,

                      Я зберу їх по зерну

                       І книжками золотими

                       Знов народові верну.

Точніше не скажеш, це справді так. Своїми «книжками золотими» Іван Хланта вписав – і продовжує це робити! – своє ім’я теж золотими літерами на скрижалях культурницької книги-історії нашої такої прекрасної і ні з чим незрівнянної Сріберної Землі.

З роси й води, шанований ветеране-ювіляре Іване! Бо на таких Іванах насправді й тримається світ. 

Андрій Дурунда, письменник