Історія боротьби та пам’яті: у замку Сент-Міклош відбулася зустріч із військовими та громадою

Про це інформує Закарпатський ОТЦК та СП.

У межах проєкту «Українське військо – символ звитяги», який здійснює група цивільно-військового співробітництва Закарпатського ОТЦК та СП, у замку Сент-Міклош відбулася зустріч із чинадіївцями та воїнами, що проходять психологічну реабілітацію на Закарпатті.

Презентація видань «Січові стрільці на Закарпатті» та «Український легіон» була присвячена пам’яті воїна-добровольця Дмитра Миговича, посмертно нагородженого орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Для багатьох місцевих мешканців був невідомим факт перебування в Чинадієві у жовтні 1914 року українських січових стрільців. Тут знаходилася сотня відомого командира Василя Дідушка, яка першою прийняла бій з російською армією у Нижніх Воротах.

Учителька Ольга Мигович розповіла про свого чоловіка. Народився Дмитро у Кольчині в 1987 році, після одруження замешкав у Чинадієві. Прожили разом дев’ять років, виховували двох донечок Софію і Марію. Працював Дмитро Мигович у воєнізованій охороні Укрзалізниці. «Коли приймав присягу на вірність України, це для нього був справді хвилюючий момент», – розповідає Ольга.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, прийшов зі зміни і почав збиратися в мукачівський військкомат. Дружина попросила його ще ніч пробути вдома з рідними. 25 лютого 2022 року Дмитро вступив до лав 128-ї гірсько-штурмової бригади. Спочатку воював на Запорізькому напрямку. Коли почалося звільнення Херсонщини, його підрозділ перекинули на Херсонський напрямок, далі знову повернулися на Запоріжжя. Був двічі пораненим, але не хотів залишати своїх хлопців, які відзначали його вміння володіти кулеметом. У другій роті першого батальйону мав великий авторитет.

Коли приїжджав у відпустку, дивувався, що довкола усе ціле – будинки, подвір’я, дерева, бо за півтори року війни звик до зовсім інших картин.

Загинув Дмитро Мигович 13 жовтня 2023 року біля села Копані Пологівського району Запорізької області після захоплення ворожих позицій.

«Він не був професійним військовим, не був Рембо, – розповідає дружина, – але пішов нас захищати, бо не хотів, аби сюди прийшли росіяни. Дмитро з побратимами пішли, а ми залишилися. І ми пам’ятаємо і дякуємо їм. І будемо пам’ятати. Тому дякуємо всім, хто розповідає, говорить, ділиться прожитим досвідом, знаннями, емоціями. Для нас – дружин, матерів, дітей – це дуже важливо. Бо ми хочемо більше знати про наших героїв».