«Армія – це наш шанс на виживання»: начмед Третього армійського корпусу Вікторія Ковач

До військового ланцюга невідкладної допомоги та подальшого тривалого відновлення людини залучені цивільні заклади та волонтерські організації, що фактично створило єдину систему медичної евакуації країни. Іншими словами — війна стерла межу між військовою і цивільною медициною. Така стрімка реформа, вимушено набутий досвід українців виживати в екстремальних умовах цікавий іноземцям. Це досліджують, запозичують та ставлять у приклад. І тут уже дійсно ми багато чого можемо навчити Європу.

Один із підрозділів, де нововведення у медичній службі ефективно себе проявили — Третій армійський корпус. Начмед, військова лікарка, реформаторка медичної освіти та одна з найвпливовіших фахівчинь української військової медицини Вікторія Ковач наголошує, що військова медична система є критично важливим елементом національної безпеки. І виклики сучасної російсько-української війни вимагають не косметичного ремонту, а глибоких системних змін.

 

Вікторія Ковач / Фото: Сергій Денисенко

Поспілкувалися з Вікторією на форумі Re: Open Zakarpattia 2025 про безперервний ланцюг виживання в армії, як хронічні захворювання й зубний біль впливають на боєздатність цілого підрозділу та чому воювати повинен вміти змалку кожен українець.

Двічі у війську

— Вікторіє, знаю про ваше закарпатське коріння. Розкажіть, що вас пов’язує з нашим краєм?

— Я народилася на Закарпатті, у селі Ільниця. Раніше це був Іршавський район, тепер Хустський. По закінченні школи, у 17 років поїхала навчатися у Вінницький медичний університет. Попри це домівка моя тут, на Закарпатті. Приїжджаю до рідних за найменшої нагоди. Вважаю, що дім — це де знаходяться твої книжки. Так от, мої книжки в Ільниці.

— Як і коли у вашому житті з’явилася військова справа?

— У вересні 2014 року. Я навчалася в медичному університеті. По завершенні Революції Гідності та з початком війни на сході України долучилася до Національної гвардії як бойовова медикиня. Проходила службу в полку «Азов». Прослуживши рік, повернулася на навчання, завершила університет, почала проходити інтернатуру, стала акушеркою-гінекологинею. Але життя так склалося, що в практичній медицині я довго не пробула. Пішла працювати в Міністерство охорони здоров’я, займалася реформуванням післядипломної медичної освіти. Була в команді Уляни Супрун, коли відбувалися процеси трансформації державної медичної сфери. Потім ще трохи попрацювала при інших міністрах. У 2020-му році влаштувалася на роботу у приватну медицину, київську мережу клінік «Добробут». Тут мене й застало повномасштабне вторгнення. 24 лютого 2022 року долучилася до Збройних Сил уже в другий захід. Фактично всі медики підлягають мобілізації, але повістки я не встигла отримати — прийшла сама.

— Служили в тій же команді, що і 2014-го року?

— Так, повернулася до своїх людей. Це був осередок навчених спеціалістів, які вміли воювати. Також було і багато нових, які долучилися до нас без досвіду ведення військових дій. На початку повномасштабки ми працювали під Києвом. Я була медиком еваку, а вже трохи пізніше очолила медичну службу у Третій штурмовій бригаді, яка була створена восени 2022 року.

«Ми у такому світі живемо, що кожен день — суцільна лотерея. Сусід у нас божевільний і нікуди не дінеться»

— Уявляєте, що всього цього могло не статися? Тоді б ви були цивільним медиком. Зовсім інше життя, робота, цілі і завдання…

— Зараз не бачу себе в іншій ролі. Якби не війна, могло б статися що-завгодно. Я ж навчалася на акушерку-гінекологиню. Здається, нічого не може бути кращим і ціннішим за народження нового життя. Але ми у такому світі живемо, що кожен день — суцільна лотерея. Сусід у нас божевільний і нікуди не дінеться. Тому я могла б працювати у цивільному середовищі, займатися практичною медициною або ж створювати якісь потужні ініціативи, щоб змінювати систему охорони здоров’я для блага всіх громадян. Однак на даному етапі нам доводиться ставити життя на паузу і воювати, щоб вижити. Зараз я там, де повинна бути.

Фото: інстаграм-сторінка Вікторії Ковач

— На яких посадах ви вже встигли попрацювати? Як розвивається ваша військова кар’єра?

— У 2014 році я офіційно значилася радіо-телефоністкою ультрависоких частот, хоча фактично була медиком еваку. На той період посади жінок у війську ще не були реформовані. Тоді я була солдатом, а аже у 2022-му — офіцером медичної служби, оскільки закінчила військову кафедру під час інтернатури. Пізніше очолила медичний пункт батальйону, далі — медичну службу бригади. Ну, а зараз на мені все медичне забезпечення армійського корпусу.

«Найлегше дестабілізувати будь-яку роботу, коли немає постійної комунікації людей між собою»

— Сучасна українська військова реформа проходить на ваших очах і за вашої участі. Як усе виглядало і з чим доводилося мати справу на початку, на тій ділянці, де ви були задіяні?

— У 2022-му всі були натхненні, йшли у військо, суспільство було згуртоване. Але у самій армії панував локальний, сподіваюся, хаос. І, на мій погляд, найбільше він був спричинений тим, що в дуже багатьох локаціях і місцях, куди ми виїжджали на чергування чи для надання допомоги, ми не знали, хто є твоїм сусідом зліва чи справа. Тобто зв’язку майже не було. Ми могли їхати в населений пункт, не розуміючи напевне, чи там є противник, чи його немає. Броньованого санітарного транспорту не було. Ми їздили звичайним цивільним еваком, який був подарований клінікою «Медіком». Добре пам’ятаю той автомобіль яскраво-помаранчевого кольору. Ми його дуже любили, він і досі їздить на завдання. Та все ж, найбільшою проблемою був брак інформації та відсутність зв’язку. Найлегше дестабілізувати будь-яку роботу, коли немає постійної комунікації людей між собою.

— Чи доводилося працювати з великими потоками поранених на початку повномасштабного вторгнення? Як була налагоджена робота в госпіталях, лікарнях?

— Точно не так, як зараз, але базовим навичкам тріажу (медичного сортування, тобто процесу визначення пріоритету надання допомоги пацієнтам в залежності від складності їхнього стану, — ред.) всі медики були навчені. З великих переваг було те, що працювали столичні лікарні. Плече евакуації було не дуже велике і ми швиденько могли доставляти поранених до Києва та периферії — Пущі-Водиці або інших населених пунктів. Це нас рятувало. Але от зв’язок і невідомість — то проблема.

— Оглядаючись у недалеке минуле, як тепер ви оцінюєте роботу українських військових медиків на початку війни? Чи достатньо було знань щодо того, як діяти, реагувати на ту чи іншу критичну ситуацію?

— Ми не були достатньо готові з точки зору військової медицини. Та й бути достатньо готовим до цього взагалі неможливо. Знань завжди бракуватиме, на якій би ланці ти не працював. Але оцінюючи зараз той результат, якого ми досягли по кількості доставлених поранених у стабільному стані, з мінімальними втратами функціональності, я вважаю, що ми зробили максимум. Тому що можуть бути знання, але нема обладнання, медикаментів чи інших речей. Можуть бути знання, але транспортний засіб не в робочому стані. Можуть бути знання, але недостатньо спеціалістів, і ти один. Тож оцінюючи об’єм технічних і людських можливостей, я вважаю, ми впоралися непогано і сталося це за рахунок цивільної інфраструктури та оперативної мобілізації цивільних медиків.

 

Фото: Сергій Денисенко

Реформа військової медицини: війську потрібні здорові люди

— Ви часто наголошуєте, що безперервність надання лікарських послуг — один із ключових аспектів реформи військової медицини. Чому це важливо?

— Усі ланки в системі охорони здоров’я повинні бути пов’язані — від моменту потрапляння військового у систему до його одужання після поранення, повернення у частину або повноцінну соціалізацію. Значення критичної евакуації в цьому ланцюгу таке ж важливе, як і реабілітація та робота з військовим до бойового завдання. Тому що є анамнез, скарги на здоров’я у цивільному житті хронічного характеру.

— Врешті, у людини може боліти зуб — це теж важливий фактор, який перешкоджає якісному виконанню завдання. Тому військовий, який виходить виконувати бойову задачу, повинен мати мінімальний набір хвороб. А медики зобов’язані максимально погасити об’єм проблем, який є у пацієнта.

Поранення — це вже інший важливий процес та інший підхід. Але ми не повинні концентруватись виключно на поранених. Армія — це не тільки завдання на полі бою. Нам потрібні здорові люди, які готують транспорт, щоб піхота могла доїхати вчасно, якісно, без додаткових проблем у дорозі. Здорові спеціалісти, які відповідають за боєприпаси, дрони, зв’язок чи харчування. Кожна людина в системі є важливою, тому що вона виконує певний об’єм роботи. Якість виконання її роботи впливає на іншу ланку в цій системі. І завдання медиків зробити так, щоб здоров’я ніяким чином їх не підводило.

— Підозрюю, що за чотири роки суттєво збільшилася і кількість загострень хронічних захворювань у війську.

— Так. І це при тому, що ми вже досить багато зробили, щоб лікувати людей. А якщо брати не чотири, а 11 років російсько-української війни? Навіть у цивільному житті вони б хворіли, а що вже казати про окопи, стрес, погані побутові умови, в яких вони перебувають?

Другий момент — це люди старшої вікової категорії, які потрапляють на службу у Збройні Сили України. Ну, будьмо чесні, у них купа хронічних захворювань на вході в систему. Окрім того, постійний стрес, поганий сон не можуть позитивно впливати на самопочуття. А люди продовжують перебувати у цьому стані. Ресурси організму вичерпні. Ось чому лікування у військовій системі повинне бути безперервним.

 

На форумі Re: Open Zakarpattia 2025. Фото: Сергій Денисенко

— Який основний принцип цього підходу?

— У першу чергу, потрібно забезпечити умови, щоб військовий чітко виконував приписи лікаря. З іншого боку, медик повинен якісно діагностувати проблему і надати адекватні рекомендації в тих умовах, в яких перебуває пацієнт. Тому що говорити військовому, що ви повинні розслабитися, не стресувати, сидячи під Лиманом, ну, це не дуже коректно. Пацієнт у цей момент намагається максимум витиснути, щоб виконати поставлену командуванням задачу і самому при цьому вижити.

Водночас є хвороба, на яку впливає і пацієнт, і лікар. Тому перший повинен виконувати все, що йому рекомендовано в доступному обсязі, а другий — зробити максимум, щоб хвороба відступила.

— Які найважливіші якісні зміни відбулися в системі військової медицини за останній період?

— Найперше — те, що сама робота стала системніша і зрозуміліша. Другий момент — зараз ми не лікуємо пацієнтів виключно в закладах, що підпорядковуються Міністерству оборони, тобто військових госпіталях. Військові лікуються в усіх закладах охорони здоров’я. Так званий єдиний медичний простір працює на те, щоб надати допомогу захиснику, незважаючи на те, де він перебуває. Тому цивільні заклади охорони здоров’я підняли свої знання і вміння на такий рівень, щоб мати змогу працювати з бойовими травмами. Така система є взаємозамінною й інтероперабельною: лікаря з цивільної охорони здоров’я можна висмикнути, включити у військову і він там буде добре почуватися, тому що матиме справу зі звичними для себе пацієнтами. Таким чином ми здійснили чудовий прецедент інтероперабельної системи, де немає чіткої сепарації між військовою і цивільною ланками охорони здоров’я, особливо на етапах госпіталізації. Ми не говоримо зараз про статус фахівця, а лише про процес надання медичної допомоги.

— Що в українській військовій медицині найбільше цікавить або дивує іноземців?

— Великі потоки поранених одночасно. Мало які країни у світі з цим стикалися і практичного досвіду не мають. Їх дивує, як працюють наші медики, коли поранених цивільних масово везуть під час ракетних обстрілів, одномоментної евакуації з поля бою. От це і є те, коли теорія — ніщо у порівнянні з практичним досвідом. Європейська система охорони здоров’я до цього не готова, а ми цього вже можемо навчити. Коли ми відправляємо на лікування в інші країни наші евакуаційні потяги, то там уже все зрозуміло: пацієнти стабілізовані, з історіями хвороби, ми даємо повний перелік даних, хто їде, з яким пораненням, як лікували людину «до» і чого вона потребує надалі. Наші ж медики розбираються з усім цим у моменті і це часто шокує закордонних фахівців.

Друге — вони всі ще живуть картинкою золотої години гелікоптерних евакуацій. А у нас інша історія. Я показувала відео з Покровська, коли двоє українських військовослужбовців забігають в будівлю, тому що за ними полюють дрони. Чути вибух, сиплеться вже не штукатурка, а частини будівлі, бо це багаторазові прильоти. І я пояснюю колегам: «Уявіть собі, що в цих умовах відбувається евакуація. Евакуація „ускладнена“. На що мені приходить чудова відповідь про те, що ми повинні були спочатку знешкодити противника, а потім здійснювати евакуацію. „Ага, — кажу, — ми вас зрозуміли“.

 

Вікторія Ковач у Німеччині. Фото: інстаграм-сторінка Вікторії Ковач

— Як вдалося змусити рухатися такий важкий, неповороткий, забюрократизований механізм системи військової медицини? Адже всім відомо, як складно покращити навіть щось очевидне і елементарне.

— Певна децентралізація у цій сфері відбулася у 2022-му році. Другий важливий фактор: цивільна система охорони здоров’я була підготовлена до викликів через запроваджену реформу і через пережитий Covid-19. У нас вже були приймальні відділення, готові до поступлення важких пацієнтів. Пандемія допомогла і у відділеннях інтенсивної терапії — вони були розгорнуті, виконані вимоги з контрактування. Як мінімум у нас було обладнання й приміщення для забезпечення роботи лікарів і ми могли знайти спеціаліста, який знав, що робити у цих стінах. Бо стіни без лікаря не лікують. А далі все зробила сама війна, яка охопила чималу територію. Пацієнти потрапляли, як у військові, так і в цивільні заклади охорони здоров’я. Десь щось працювало, десь — ні, але одні одних підганяли, пришвидшували, стимулювали. У будь-якій роботі щось буде функціонувати, а щось — ні. Система недосконала і зараз. Але якщо говорити про те, чи вона спроможна надавати допомогу, то так. Чи хотілося б краще? Звісно, так.

— Чим найбільше пишаєтеся у вашій бригаді?

— Тим, що коли у нас на операційному столі або на прийомі є пацієнт, то ніхто не дивиться, який у нього погон, яка стать і з якої він частини. Рівне ставлення до кожного — один із тих факторів, який я вважаю досягненням. Перед нами людина. І якщо ми ставитимемося до кожного, як би хотіли, щоб ставилися до нас, то всім буде добре.

— Над чим працюєте зараз? Чого потребує медична служби бригади на даному етапі?

— Перше — це пошук людей, які готові долучитися до роботи. Ми розрослися, маємо власний окремий медичний батальйон. Працюємо автономно та, за потреби, підсилюємо бригади Третього армійського корпусу в частині медичного забезпечення.

Друге — це збір інформації, робота з даними, вивчення й аналіз прожитого досвіду військової медицини. Бо окрім реагування на негайні виклики, проживання складних моментів, важливо все це якісно аналізувати.

— Очевидно, що за сучасних реалій кожен українець повинен бути обізнаний у наданні першої невідкладної допомоги при пораненнях. Як гадаєте, на якому етапі у навчальних закладах необхідно запроваджувати навчання з домедичної допомоги, такмеду?

— Вміти накладати турнікет повинна дитина з раннього віку в школі. Це шанс на виживання її і того, хто біля неї. Це не означає що малюків треба навчити користуватися оклюзійними наліпками, але важливо мати уяву про накладання турнікету хоча б із підручних матеріалів. Як діти носять до школи пенал, так десь поруч повинен бути і турнікет. Водночас свисток і ліхтарик — ті аксесуари, які потрібно мати кожному.

Що стосується вже вищих рівнів навчання, то якісне надання першої невідкладної допомоги мають знати старшокласники і студенти перших курсів. Ці знання не для паперу і галочки. Це питання нашого виживання як нації і до нього необхідно поставитися серйозно. Жити хочуть усі, тому база — з початкових класів, а далі нарощуємо знання і в будь-який момент будемо готові зреагувати.

— Як ви ставитеся до того, що військову службу повинні проходити усі жінки?

— Я не знаю, чи ми до цього прийдемо, дуже багато факторів повинно зійтися докупи. Має бути сила ухвалення такого рішення, достатня політична воля. Але в цьому є сенс, тому що ми не можемо взяти Україну з карти світу і переставити її в більш безпечне місце на глобусі та і чи стане воно безпечнішим? Поруч з нами завжди Росія. Тому жінки мають бути військовозобов’язаними.

 

Фото: інстаграм-сторінка Вікторії Ковач

— Як зробити так, щоб армія не сприймалася як покарання, щоб підняти її престиж?

— Найперше в суспільстві має бути усвідомлення того, що армія — це не зло. Армія — це наш шанс на виживання. Тому Збройним Силам потрібно не заважати, до них потрібно долучатися фізично, а також робити все можливе, щоб вони були спроможними.

Публікацію створено ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

 

 Лариса Липкань, ВАРОШ

 

16 січня 2026р.