«Я тут, щоб росіяни не дійшли до мого дому, – захищаю своїх рідних і свою країну …» Історії з фронту від 128-ї бригади

Руслан (позивний Аладін) потрапив у 128 ОГШБр в перші дні повномасштабної війни. Разом із друзями, мешканцями високогірного гуцульського селища Кобилецька Поляна на Закарпатті, прийшов у військкомат і попросився в бойову бригаду. Його посада в піхотному підрозділі – механік-водій гусеничного бронетранспортера. Ще до повномасштабки Руслан мав бойовий досвід – у 2016 році служив у Добровольчому українському корпусі «Правий сектор». І добре знав Дмитра Коцюбайла (Да Вінчі).

– Наш підрозділ стояв на Донеччині, тримав позиції на шахті «Бутовка» та «Дачах», – розповідає Аладін. – Тоді в «Правому секторі» з Кобилецької Поляни служили п’ятеро хлопців, ми дуже товаришували. А Да Вінчі багато разів приїжджав у наше селище, був у мене вдома в гостях.

Після повернення додому Руслан поїхав на заробітки в Чехію, а потім якийсь час працював у місцевому лісгоспі. Але як тільки росіяни вторглися в Україну, зрозумів, що має бути на передовій.

– Ми ще з чотирма друзями-односельчанами попросилися в один підрозділ, – продовжує Аладін. – На сьогодні один загинув, а один пропав без вісти. Троє продовжують службу, один був поранений. Зі мною, слава Богу, все гаразд (Руслан стукає по дерев’яному одвірку), хоча всяке траплялося. Якось ворожий реактивний снаряд із «Града» вибухнув за кілька метрів від мого БТР. Я вцілів, але отримав контузію – довго боліла голова. А найгарячіше було в Соледарі. Я їздив тоді на «Доджі» – побитому, посіченому, продірявленому кулями й осколками пікапі. Останню ніч перед виведенням доїхав на ньому на командно-спостережний пункт фактично без шин. Наші хлопці відходили і я заїхав на вулицю, щоб забрати людей і спорядження. А там уже росіяни, вони відкрили по нас вогонь із автоматів. Ми вискочили з пікапа, він покотився далі (коробка-автомат) і вперся в дерево. Тоді я дворами обійшов кілька хат, доповз до машини, відвів її на пару метрів назад і натиснув на газ. Так і вискочив звідти…

Зараз Руслан працює на американському гусеничному бронетранспортері М113. Товариші кажуть, що Аладін дуже відчайдушний – не їздить, а «літає», і не боїться нічого.

– Це хороша машина, – каже Руслан. – Я на ній уже 2000 миль (понад 3000 км) наїздив. Ходову треба ремонтувати, а в іншому все добре. Восени 2022-го на Херсонщині, під час штурмів, ми ганяли гусеничну техніку на межі технічних можливостей. Радянські БМП-1 і БМП-2 часто «роззувалися» на ходу (у них злітали гусениці), а американські М113 – жодного разу. У керуванні й маневреності машини дуже добрі, перевернути їх нереально. І броня міцна, з алюмінієвого сплаву. У мене з ДШК стріляли (станковий крупнокаліберний кулемет Дєгтярьова-Шпагіна) й не пробили.

Дома Руслана чекають дружина з донькою.

– Дружина переживає, бо розуміє, де я знаходжуся, – каже Руслан. – Звичайно, для сім’ї було б краще, якби я був поряд, ми з дружиною через це «мало ся вадимо» (трохи сваримося). Але я тут, щоб росіяни не дійшли до мене додому, – захищаю своїх рідних і свою країну. У 2016 році ми з хлопцями воювали без зарплати і сюди також прийшли не через гроші.

Як справжній гуцул, Руслан дуже любить закарпатську кухню. Іноді й сам готує хлопцям специфічні страви.

– Недавно боґрач готував, то хлопцям сподобалося, хвалили, – каже Аладін. – І бриндзю маю, присилають з дому. Справжню, з овечого молока, ми, гуцули, тільки таку визнаємо…