«У критичний момент мозок вимикає емоції»: історія медика 128-ї Закарпатської бригади

«У темряві пролунав вибух. Кілька секунд тиші…Спочатку потрібно було зрозуміти, чи не чекає поруч ще один дрон, а потім вже бігти туди, де, можливо, ще є шанс урятувати людину.»

Саме так почалася одна з історій, яку старший бойовий медик самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади пам’ятатиме все життя….

До повномасштабної війни він понад тринадцять років працював ветеринарним хірургом. Проводив складні операції, постійно навчався і вдосконалювався. Але в березні 2022 року добровільно став до лав Збройних Сил України.

«Я не бачив для себе іншого варіанту. Треба було захищати країну, свою родину. Це було абсолютно добровільне й усвідомлене рішення».

Тієї ночі неподалік його позиції вибухнув автомобіль. Ймовірно, його атакував FPV-дрон. Коли стало зрозуміло, що можна висуватися, Артем із побратимами вирушив до місця удару.

У понівеченій машині вони знайшли офіцера суміжного підрозділу. Він був один. Важкі уламкові поранення, вибухова травма, проникаючі поранення грудної клітини. Рахунок ішов на хвилини.

Пораненого витягли з автомобіля, перенесли в укриття і відразу почали надавати допомогу.

«Я дав команду принести медичний рюкзак. Далі все відбувалося за протоколом: зупинка кровотечі, оцінка дихання, перевірка критичних поранень. У такі моменти не думаєш про страх просто працюєш».

Коли стан військового вдалося стабілізувати, його евакуювали до стабілізаційного пункту. Саме там лікарі завершили боротьбу за його життя.

За цей випадок «Док» був нагороджений медаллю «За врятоване життя». Втім, про нагороду він говорить неохоче.

«Найбільше запам’ятовуються не ті випадки, коли вдалося врятувати людину, а ті, коли допомогти вже було неможливо. Втрати побратимів залишаються з тобою назавжди».

Він каже, що на полі бою емоції відходять на другий план. Перед ним уже не друг і не знайомий, а пацієнт, якому потрібно дати шанс вижити.

«У критичний момент мозок ніби вимикає емоції. Ти просто робиш усе, що повинен. А переживання приходять уже потім. І я не думаю, що потрібно стирати ці спогади. Треба навчитися жити з ними».

Попри постійну небезпеку, «Док» не втрачає віри в майбутнє. Після війни він хотів би повернутися до медицини. Але сьогодні його місце поруч із побратимами.

«Зараз дуже важлива прив’язаність до людей, з якими пройшов війну. Я не можу дозволити собі залишити їх. Моя совість мені цього не дозволяє».