“Мої нерви здали, коли російський танк вистрелив у бік нашого будинку”. Ірина Чечуліна — про перші дні війни, життя в окупації та переїзд до Сваляви

“Люди, у яких є мрії, виживають на війні. Ми відчуваємо, що наші професії потрібні тут більше, ніж за кордоном, в них є майбутнє, тому із задоволенням продовжуватимемо жити в Україні”, — говорить Ірина Чечуліна, переселенка, дружина військовослужбовця, яка зараз проживає і працює у Сваляві.

— Пані Ірино, чи готові Ви поділитися з нами Вашою історією переїзду до Сваляви та моментами з довоєнного життя?

— Незадовго до війни ми з чоловіком купили квартиру в новому житловому комплексі, що знаходиться в Бучанському районі Київської області, куди і переїхали разом із сином.

Я працювала психологом в соціальному проєкті “Завтра”. Проводила безкоштовні тестування природних здібностей і талантів у дітей шкільного віку. Додатково вела курс з підготовки до школи для тамтешніх діток, організовувала для них туристичні походи у місцеві ліси. Паралельно починала реалізовувати себе в косметології, це для мене було як хобі .

Мій чоловік, Максим, за фахом інженер, працював дистанційно у сфері аудиту енергозбереження приміщень.

Разом доглядали нашого півторарічного сина Єгора, по черзі змінюючи один одного. У той час, коли я була на роботі, чоловік працював за ноутбуком дистанційно, а малий бігав з іграшками по квартирі.

— Пам’ятаєте день початку війни?

— Телевізора в нас не було, ми свідомо відмовились від нього з народженням сина, тому і не знали, що може бути війна. Не готувались, просто щасливо жили. 24 лютого вранці Максим поїхав вирішувати робочі питання у Ворзель, я збирала сина на гурток до місцевого дитячого центру.

Син Ірини та Максима — Єгор. Перше фото зроблено за кілька днів до війни, друге — в підвалі під час окупації

І тут бачу — в Телеграмі багато повідомлень про якісь сирени та ракети… Подивилась новини в Інтернеті, які мене просто шокували. Відразу стало дуже страшно. Зателефонувала чоловікові — він вже біг додому, до нас. Так і дізналися, що почалася війна.

Взялися швидко збирати речі, але вже о 10.00 ранку почалися повітряні бої над Гостомелем та Житомирською трасою. Наші сусіди поїхали в сторону Бородянки по Варшавській трасі, через пару днів, коли авіація знищувала багатоповерхівки з людьми, ледве втекли від російських танків знову в наш ЖК, були дуже перелякані, казали, що там вбивають мирних людей і зносять місто.

Ми вирішили не ризикувати і пересидіти бої. Коли звуки обстрілів ставали гучнішими, ми із сином спускалися у підвал. Мій чоловік жодного разу цього не робив, спокійно прибирав удома, доки була вода, і готував нам їжу. Я ж була в такому стані жаху, що важко було навіть з Єгором гратися.

Мої друзі, учні, батьки учнів, клієнти, колеги з Бучі, Гостомеля і Ірпеня розповідали про нелюдське варварство, що відбувалося в їхніх містах. Як чоловіків ставлять на коліна і розстрілюють, як з автоматної черги впритул стріляють по автомобілях з надписами “Діти”, як росіяни захоплюють ЖК і беруть людей в заручники, як бомбить авіація, будинки знищуються. Одне: дякуємо нашій ППО, що тоді працювала увесь час. Ми чули звуки збитих ворожих літаків та гелікоптерів, що падали недалеко від будинку.

— Які дні з проведених в окупації з півторарічною дитиною були найважчими?

— Коли зникла електрика, газ, вода. Згодом наш будинок сильно затрясло від снарядів градів, які запустили по нашому селищу росіяни. Прилітало на території житлових будинків, шкіл, дитячих садочків, поцілили в місцеву поліклініку.

Прямо напроти нашого будинку стояла велика кількість військової техніки росіян, почалося мародерство.

Разом із сусідами зробили загальну аптечку і запас продуктів. Чоловіки охороняли будинок та збирали все, на чому можна було розпалити вогнище, щоб приготувати хоч якусь їжу у дворі житлового комплексу.

Страшно було за сина, адже у півторарічному віці діти тільки починають звикати до їжі дорослих. Але, дякувати Богу, волонтери десь знайшли дитячі суміші. Чоловік щоранку ходив до будівельників по сусідству (вони мали генератор), просив гарячу воду для сина, щоб приготувати суміш.

Ірина з сином Єгором у Сваляві

— Розкажіть про те, як Вам вдалося евакуюватися?

— Мої нерви здали, коли російський танк вистрелив у бік нашого будинку і влучив у сусідній. Поранення отримав знайомий, тато моєї учениці. Щоб не стати живою мішенню, ми почали вдавати, що в будинку ніхто не живе. Якось заспокоювали Єгора, в темряві розповідала сину казки, тихенько, на вушко.

В квартирі було холодно, на вулиці -9, син захворів. Кожен ранок просив хліба, якого не було, плакав. Сусіди приносили Єгорчику яблучка, але я розуміла, що дитині потрібен педіатр, тепло і нормальне харчування.

Молилась Богу, щоб я витримала цей панічний страх за дитину. Чоловік у цей час робив усе можливе і неможливе, щоб ми вижили. Сусіди, яким вдалося вирватися з окупації, залишили нам ключі від своїх квартир на випадок, якщо щось знадобиться. 8 березня Максим знайшов у сусідів коржі для торта і банку варення. Так ми відсвяткували Міжнарожний жіночий день.

11 березня вирішили ризикнути виїхати з селища. Максим знайшов бензин, якого мало вистачити, щоб доїхати до найближчої заправки, та взяв із собою сусідів.

Евакуювалися ми в момент бою ЗСУ з окупантами. Місцева тероборона показувала шлях до Житомирської траси якимись полями та лісами, бо на основних шляхах точилися бої.

Попередні машини нас кинули і вирвались вперед. По слідам від колес на траві нам вдалося віднайти шлях і виїхати на трасу. Навколо точились гарячі бої, лежали трупи мирних людей і дітей, потрощені машини, нерозірвані міни та снаряди. Це була справжня дорога смерті, проїхавши якою ми вижили.

Нарешті український блокпост, цивілізація і відчуття того, що ми вирвались із пекла.

— Як Ви опинилися у Сваляві?

— Після виїзду зупинилися у Стрию, що на Львівщині, чоловік одразу добровільно долучився до лав ЗСУ. А я, як і багато українських жінок, залишилась сама з дитиною.

Чоловік Ірини — Максим — зараз служить в лавах ЗСУ

Сенсом життя стали рідкісні зустрічі під час звільнень. Спочатку він служив на Закарпатті, тому ми з сином переїхали у Сваляву, щоб хоч іноді бачитись з чоловіком.

— Що допомагає триматись? Що дає сили?

— Це мрії. Люди, у яких є мрії і віра, виживають на війні. Жінки, які не відвернулися від своїх чоловіків, які вірять в них, допомагають, чекають, підтримують — є такими ж бійцями, але у тилу. Тому роблю все, щоб мій коханий знав, що я пишаюсь ним, я бачу його зміни. Я вірю в нього і те, що ми рано чи пізно будемо разом виховувати нашого Єгора.

Насправді мені не так легко, як здається з першого погляду. Бути самою з дитиною дуже важко, особливо коли хворіє. Син росте без батька, іноді кричить, плаче і потребує, щоб я його повезла до тата, дуже його любить. Боляче від того, коли бачиш сльози своєї дитини.

Коли Єгор ще не ходив у дитсадок, у стоматолога, якого відвідувала, стояв манеж з іграшками і печивом. Мій син грався, доки я лікувала зуб. Хочеться подякувати Свалявській стоматологічній поліклініці за розуміння, бо у приватній мені відмовили.

Зараз Єгорко відвідує садочок, доки я працюю у Свалявській початковій школі №2 у дошкільному підрозділі.

Не знаю, скільки триватиме війна, але точно знаю, що вона скінчиться. А зараз потрібно діяти, бути самостійною і всіма способами наближати перемогу.

Після війни плануємо повернутися в нашу квартиру в Бучанському районі, хочу продовжувати працювати косметологом та психологом.

Чоловік планує й далі реалізовувати себе в сфері енергоефективності, адже після закінчення війни потрібно буде відбудовувати країну.

Ми відчуваємо, що наші професії потрібні тут більше, ніж за кордоном, в них є майбутнє, тому із задоволенням продовжуватимемо жити в Україні.

Лілія Антонюк,

  Надіслати другу