Мирослава Голобородько — майстриня-переселенка з Плоского, яка в’яже адаптивні шкарпетки для наших захисників

Дізнавшись про майстриню-волонтерку, що зігріває своєю роботою хворі ноги воїнів у госпіталях, вирішили зустрітися та розповісти про цю цікаву та неймовірно трудолюбиву людину.

Мирослава Голобородько (дівоче прізвище Попович, — прим. авт.) в грудні 2022 року приїхала разом з батьками з Херсона до рідного Закарпаття. Так склалася її доля, що довелося у Плоскому (зараз село входить до Полянської громади, — прим. ред.) покинути рідну домівку після закінчення школи та їхати навчатися на Донбас, потім вийшла заміж та оселилася на батьківщині чоловіка, у Херсоні.

До початку війни і зараз пані Мирослава працює вихователем у дитячому садочку та займається своєю улюбленою справою: в’яже, шиє, вишиває, робить іграшки-аміґурумі (японське мистецтво в’язання на спицях чи гачком маленьких м’яких звірят, — прим. ред.) для дітей.

Фото: Svaliava.net

Пережила дев’ятимісячну окупацію у Херсоні та повернулася до рідного села з батьками до закінчення війни. Хоча сини та чоловік продовжують жити та працювати у деокупованому місті.

— Як Ви розпочали займатися в’язанням шкарпеток для воїнів?

— З моменту переїзду у мене було бажання чимось допомагати нашим захисникам. Випадково натрапила на оголошення благодійної організації “Благодійний фонд “Україна перезавантаження” у Facebook. Організація займається пошиттям білизни фронтовикам та виготовленням адаптивного одягу у шпиталі.

Фото: Svaliava.net

Зателефонувала, запитала про стиль, розміри та особливості таких виробів, адже це спеціальні речі, які мають бути певного розміру, під певну людину. Такі шкарпетки не мають п’ятки, повинні розстібатися, позаяк призначені для реабілітаційних прогулянок військових у госпіталях. Ці вироби дуже зручно вдягати після операції, при пораненнях, на гіпс.

— Яким чином Ваші унікальні вироби потрапляють до своїх адресатів?

— Мої дії координує керівник благодійного фонду, дає замовлення, потім я виготовляю та надсилаю адресатам у Київ, Вінницю, Ірпінь. Коли відправляла посилку вперше — написала вірша. Згодом залучила до акції дошкільнят з Плосківського дитячого садочку.

Фото: Svaliava.net

Фото: Svaliava.net

Якось прийшла у старшу групу та запропонувала діткам намалювати малюнки солдатам у шпиталь. Це були ручки, сердечка, пасхальні зайчики. Дітки з цікавістю розглядали ці шкарпетки, навіть приміряли їх. Так вихованцям старшої групи сподобалася наша спільна праця, що й вірша напам’ять вивчили, тепер запитують, коли знову будемо малювати.

Згодом на запрошення працівників Свалявської публічної бібліотеки проводила декілька безкоштовних майстер-класів для діточок, виготовляли крашанки з картону.

Такі заняття — поклик моєї душі, вони приносять користь іншим, а я отримую колосальне задоволення від спілкування з дітьми, адже вже тривалий час бачу своїх вихованців з херсонського садочку тільки на онлайн-зустрічах. На прохання знайомих зараз вчу дітей та дорослих тому, що вмію сама: в’язати, шити, вишивати. Також виготовляю речі на замовлення.

Фото: Svaliava.net

— Як Вас зустріли односельчани?

— Чудово зустріли, були нам раді, постійно приходили та запитували чи потрібна якась допомога. До речі, нитки для в’язання шкарпеток маю завдяки односельцям. Вони приносять трикотажні речі, а я розпускаю та перетворюю їх у пряжу. Ґудзики дістали з маминої скриньки, має звичку їх збирати.

Фото: Svaliava.net

— Мабуть, сумуєте за сім’єю?

— Так, звичайно. У Херсоні живуть та працюють два мої сини й чоловік. Коли Херсон звільнили — вони прийняли болюче для мене рішення залишитися у місті. “Хто залишиться у місті, якщо ми виїдемо? Хто буде працювати, хто буде допомагати літнім людям?” — таким був їхній вагомий аргумент. Цьогоріч сини пекли паски без мене.

— Як Ви пережили окупацію, які важкі моменти запам’яталися, що найбільше вразило?

— Для мене найтяжчим випробуванням було не відсутність електрики, води, опалення, комунікації та їжі. Ми викручувалися, батьки отримували пенсію на карту, за продукти розраховувалися через додатки. Пам’ятаю, якось був зник хліб у місті, перестали працювати пекарні. Добре, що нашим підприємцям вдалося сховати деякі запаси борошна та олії. Ми пекли з неї хліб та роздавали сусідам.

Дістати каву було розкішшю, спочатку розтягували домашні запаси, потім перейшли на цикорій. Якось улітку дуже захотілося морозива, але можна було придбати тільки кримське і тільки за живі гроші, ціна одного стаканчика стартувала від 70-ти гривень. Але й те довелося віддати бродячим собакам: неможливо їсти продукт такої низької якості.

Було важко морально, коли до тебе у квартиру приходять з обшуками, намагаючись знайти українську символіку, або добровільно-примусово пропонують змінити громадянство. Світ поділився на чужих та своїх — і ти не знаєш кому тепер можна довіряти.

Фото: Svaliava.net

Щоб передати вісточку про себе та підняти дух під час окупації, трохи складала вірші, які розповідали про життя окупованого Херсона та ставлення до подій. З метою безпеки їх публікували через соцмережу Facebook рідні та знайомі за межами окупованих територій.

"Дай Боже, щоб ви не тікали зі своєї хати,
Дай Боже, щоб не залишали там сім'ю.
 І не шукали тих, хто роз'їжджа по світу,
Через негідну, кляту цю війну. 
Не хочу я війни, а тільки миру,
Навколо гляньте… Час для всіх прийшов.
Робіть щось цінне, якщо хочете спокійно жити,
 Щоб перемога й мир скоріше вже настав".

Найбільше вразило, коли побачила, як величезний БТР з ворожою символікою везе зверху дитячу дошку для малювання у якості трофею. Не гребували навіть дитячими речами.

Побачивши “руській мір” на власні очі, своєю допомогою намагаюся наблизити перемогу та молюся, щоб на українській землі більше ніколи не було війни.

Лілія Антонюк

svaliava.net