Невідомі герої: Ромські вояки - у "закарпатському" корпусі Свободи та на захисті України

Невідомі герої: Ромські вояки - у "закарпатському" корпусі Свободи та на захисті України
Під час Другої світової війни роми були не лише жертвами, а й солдатами, які воювали проти військ Вермахту. Цей факт незаперечний, але наразі все ще невідомо скільки саме ромських вояків перебувало у арміях антигітлерівської коаліції, невідомі їхні імена, подальша доля.

 

Одне з найбільш цікавих свідчень - це кінодокумент, ймовірно, 1944 року. На ньому - Чехословацький армійський корпус під командуванням генерала Людвіка Свободи, в рядах якого серед інших вояків марширує зі зброєю ромський молодий чоловік.

Довгий час його ім'я залишалося невідомим. Утім словацьким і чеським дослідникам вдалося розшукати чимало цікавого, пов'язаного із ромами, які воювали на фронті.

"Закарпатська" багатонаціональна бригада Людвіка Свободи

Перша самостійна чехословацька бригада, а згодом Чехословацький армійський корпус, була сформована 1943 в СРС? переважно з громадян Чехословаччини (емігрантів і втікачів) і могла сміливо називатися "Закарпатською". Адже на початку складалася з 307 чехів, 19 словаків і 7260 русинів - закарпатських українців, утікачів до СРС? у 1940-1941 роках з-під угорської окупації.

Пізніше з 15 тисяч осіб особового складу корпусу 11 тисяч були русинами-українцями, адже у 1944-1945 роках він суттєво поповнився мобілізованими закарпатцями.

Командував цим військовим підрозділом, який брав участь у боях за Київ, Білу Церкву, Жашків, на Дуклянському перевалі полковник, а згодом генерал Людвік Свобода.

Генерал Людвік Свобода

Його доля також була тісно пов'язана із Закарпаттям. З 1921 року - офіцер чехословацької армії у чині капітана. Згодом Людвік Свобода залишає армійські справи, займається сільським господарством, тобто живе звичайним життям. Але зовсім недовго.

Відомо, що у 1923 - 1931 роках Свобода служив у 36-му піхотному полку в Ужгороді (а жив у селі Оноківці), був командиром кулеметної роти і заступником командира батальйону.

"Його переконали повернутися в армію, і він став служити в ранзі капітана в 3-му полку імені Яна Жижки, розташованому у місті Кромержиж. Тут він зробив ще один важливий життєвий вибір - у червні 1923 одружився на Ірині Стратіловій, дочки мірошника (млинаря) з сусіднього села. У тому ж році його відрядили у місто Ужгород на Закарпатській Русі, де він разом з сім'єю прожив 8 щасливих років. Тут народилося двоє його дітей - син Мирослав і дочка Зоя. З 1931 по 1934 рік Свобода служив у Військовій академії у моравському місті Кордоні, де викладав угорську мову, необхідну у тогочасній чехословацькій армії", - зазначає чеський дослідник Іржі Опршал.

Згодом Свобода став командиром піхотного батальйону, а після окупації країни Німеччиною став активним учасником місцевої антифашистської групи. У липні 1939 року втікає до Польщі, де приступив до формування військової частини з таких самих як він втікачів з колишньої Чехословаччини. Утім після того як Сталін і Гітлер поділили Польщу, був інтернований Червоною армією. Так Людвік Свобода потрапив у табір для інтернованих осіб на території Радянського Союзу.

Після нападу Німеччини на СРС? у 1941 році дивом добився дозволу на створення чехословацької військової частини. У січні 1942 року Свободу призначили заступником командира 1-го Чехословацького окремого піхотного батальйону в місті Бузулук. Батальйон вперше вступив в бій у березні 1943 року під Харковом, зазнав значних втрат, а Свобода нагороджений радянським орденом. Після цієї битви на базі батальйону була створена 1-а Чехословацька окрема піхотна бригада, яка у червні 1943 року брала участь в боях на фронті, зокрема, під час визволення Києва.

Закарпатець Степан Вайда з с. Дулово - командир танку «Жижка»

До вересня 1943 року в бригаді налічувалося 3 309 солдатів і офіцерів. З них близько 2 200 осіб були русинами. Значна частина з них потрапила у радянські табори у 1940-1941 роках, перейшовши Карпати після вторгнення на Закарпаття угорських військ. Також близько 560 чехів, 340 словаків, 200 євреїв і 160 росіян. І, за офіційними даними, жодного рома, яких, цілком очевидно записували або як словаків або чехів.

Для більшості з них це була єдина можливість звільнитися з полону радянських таборів і повернутися додому. Звісно, це повернення було щасливим далеко не для багатьох.

У словацькій армії ромам було найважче – зброю їм не давали, лише лопати

Щодо ромів, то кількість їх у війську досі залишається загадкою для істориків. У чому причина?

"Коли до армії призивали добровольців або солдат на основі мобілізації, то записували багато їхніх даних. Однак, визначаючи етнічну приналежність, в армії запитували лише про рідну мову, а про національність дуже рідко. Тому ми не можемо дізнатися точну кількість ромів, які служили у іноземних підрозділах за збереженими архівними матеріалами. Ми можемо ідентифікувати лише тих людей, про яких з певних причин залишилися такі записи", - розповідає історик Зденко Маршалек, співробітник з Інституту сучасної історії академії наук Чехії.

"Наприклад, ром повідомляв, що його рідною мовою є словацька, а офіцер призовної комісії міг у дужках приписати «циган» або «циганська національність», або ще щось подібне. Це поодинокі випадки, завдяки яким ми можемо дізнатись із наявних матеріалів, що вони були ромами", - пояснює історик виданню radiozurnal.rozhlas.cz.

У протоколах та особових справах, що зберігаються у Військовому архіві Чехії, знайдено лише 53 подібні позначки про «циганську національність» призовника. А це, на думку дослідників, не відображає справжнього масштабу їхньої участі у військових подіях.

Слід зазначити, що Словаччина (Перша Словацька Республіка) за президентства Йозефа Тісо на початку Другої світової війни вийшла зі складу Чехословаччини та стала союзником Третього Рейху.

22 червня 1941 року Тісо оголошує наказ про мобілізацію, а вже через два дні словацьке військо перейшло радянський кордон у районі річки Сян. А далі частини рушили на Дрогобич, Стрий та Самбір. У середині вересня 1-а словацька моторизована дивізія взяла участь у штурмі Києва.

До словацького війська під час примусової мобілізації потрапляють навіть роми.

"Ромів, як і євреїв у словацькій армії, набирали лише у допоміжні батальйони. Військового обов'язку їх не позбавили, але позбавили можливості служити зі зброєю в руках. Ці підрозділи були призначені для найважчих будівельних робіт, риття окопів, траншей тощо. І хоча зброю їм не видавали, але дисципліна була військовою, як і відповідна форма. Але єдиною зброєю для них була лопата та інші знаряддя праці. Цікаво, що вони мали виконувати усі вправи під час навчань та військової підготовки - робити з лопатою все те, що робив солдат з гвинтівкою".

Утім вже у 1943 році значно почастішали випадки дезертирства - словаки вже не дуже бажали воювати на боці Третього Рейху. Часом цілі дивізії переходили до партизанських загонів. У зв'язку з цим Словацьку армію розформували і значну кількість солдат направили до Італії у якості будівельної частини.

У 1944 році фронт впритул підійшов до Словаччини, у країні знову формують військо - Східно-словацька армію, яка мала прикривати німецьку армію в районі Західних Карпат і зупинити наступ радянських військ.

Одночасно на території Словаччини формуються партизанські загони. Саме до них приєднуються і роми – які повтікали з трудових батальйонів. Вступають і до лав інших антигітлерівських військових формувань.Зокрема у січні 1945 року у словацькому містечку Гуменне під час мобілізації, що проводилася на території, вже звільненої від фашистських військ Червоною армією.

Більшість з них були віком до 25 років. При чому дванадцятеро з відомих вже служили раніше у словацькій армії. Хоча і, зрозуміло, мали найнижче військове звання.

У арміях антигітлерівської коаліції ромські хлопці ставали справжніми солдатами. І брали участь у боях зі справжньою зброєю в руках.

Служили переважно у піхотних військах та стрілецьких підрозділах, йшли на фронт добровольцями, ставали партизанами. А також билися з ворогом у рядах Чехословацького армійського корпусу Людвіка Свободи.

Проте їхню кількість досі встановити неможливо із зрозумілої причини - їх національність вкрай рідко вказувалася у документах того часу.

"Сам Людвік Свобода прийшов на похорон мого дідуся..."

Легендарним словацьким ромом є, наприклад, Антон Фацуна (1920-1980). Він також був змушений стати солдатом Словацької армії у 1941 році, яка воювала на Східному фронті проти радянської Червоної армії. За однією версією Фауна потрапив у полон – і вже у Радянському Союзі вступив до лавбатальйону Свободи, за іншою - у 1944 році опинився в Італії, куди перекинули частину словацьких вояків, дезертував і приєднався до партизанської групи "Рінальдо".

Але точно відомо, що разом з американцями 7 жовтня 1944 року брав участь в операції "День" для підтримки Словацького національного повстання під псевдонімом «Антон Новак». Є відомості, що Фацуна отримав звання капрала та став спеціалістом Американського бюро стратегічних служб (OSS), служби розвідки США під час Другої світової війни, попередника сучасного ЦРУ.

Антон Фацуна

Антона Фацуну із завданням направили до Зволенської Слатини, яка була окупована німецькими військами. Переховувався у євангельській парафії. Пізніше до нього приєднались ще два члени групи "День". Схованку було виявлено гестапо. Лише одному Фацуні вдалося врятуватися, його товаришів німці відправили у концтабір Маутгаузен, де їх стратили разом з іншими британськими та американськими військовими полоненими.

Після закінчення війни Антон Фацуна отримав Почесну нагороду від американського уряду. Працював начальником будівельного відділу, дизайнером та інженером. Згодом став першим головою Союзу циган-ромів у Словаччині. Працював над першим ромсько-словацьким словником, але не встиг завершити його до своєї смерті в Братиславі у 1980 році.

Нещодавно згадала про роль ромських партизанів і Президент Словацької Республіки Зузана Чапутова, вшановуючи пам’ять Словацького національного повстання 29 серпня 2020 року в Банській-Бистриці.

А у родині Мікерів, що мешкала колись у селі Залужице (знаходиться за кілька кілометрів від кордону з Україною) досі згадують як сам Людвік Свобода прийшов на похорон дідуся - Юрая Мікера.

Онук, Йозеф Мікер, розповідає Romea.cz, що дідусь брав участь у Першій світовій війні, де в бою отримав поранення у ногу. Згодом воював у Іспанії проти фашистських сил генерала Франко, і був знову поранений.

"Мій дідусь все життя втікав від моєї бабусі, вона була досить жахливою жінкою", - з гумором каже Йозеф Мікер. Отже, Юрай врешті-решт приєднався до загону Людвіка Свободи, і став при ньому ад'ютантом.

Юрай Мікер

Пізніше розповідав, як під час "Дуклі" (Карпатсько-Дуклянської операції) він просто для сміху викрав коня Свободи та одягнув форму генерала, а потім вирушив на прогулянку військовим табором, милуючись тим, як йому салютують солдати. "Це просто створило йому гарний настрій", - каже Йозеф Мікер.

Звісно, ця витівка не залишилася без покарання і непокірний ром отримав три дні в'язниці від Свободи.Після війни на два роки залишався на службі в армії, у штабі Свободи, однак врешті-решт повернувся до рідного села. Про те, що з ним сталося у Празі більше ніколи нікому не розповідав. Працював на фермі та піклувався про хлопчика, батько якого загинув під час громадянської війни в Іспанії.

Юрай Мікер помер у 1960 році, і, розповідають, що Людвік Свобода тоді спеціально відвідав східну Словаччину, щоб провести його у останню путь.

Йозеф Мікер – онук ад’ютанта Свободи

Нині онук рома-солдата, Йозеф Мікер займається правозахисною діяльністю. Розпочав свою діяльність у 1992 році в місті Усті-над-Лабемом, коли там відбулися марші неонацистів, налаштованих проти місцевих ромів. Каже, що з тих пір робить усе можливе для боротьби з расизмом, захищає права ромів як може, читає лекції, хоча є інвалідом. Хворобу Бехтерева "заробив" важко працюючи у шахті...

Неймовірні долі ромських солдатів досі залишаються невивченими

А як щодо солдата-рома, який потрапив у кадри кінохроніки, чи стало відоме його ім'я? Схоже, що так.

У 2017 році на сайті Romea.cz був опублікований заклик: можливо, хтось щось чув про невідомого вояка, знає хто він і як склалася його доля. Незабаром стали надходити цікаві свідчення.

Цілком ймовірно, що звали солдата Імріх (Імре) Горват. За наявними даними Імріх приєднався до чехословацького батальйону наприкінці 1943 року у Оренбурзькій області в СРСР. Наразізалишається незрозумілим як він туди міг потрапити: чи як полонений солдат словацької армії, яка воювала разом із вермахтом на Східному фронті, чи з групою партизанів. Або, можливо, як і багато закарпатців, які намагалися знайти порятунок за Карпатами, а натомість потрапляли до радянських концтаборів?

Імріх Горват після війни з колегами

За кількома джерелами, Імріх потрапив у німецький полон під час Карпато-Дуклянської операції, після запеклої танкової битви та був депортований з іншими чехословацькими солдатами до концтабору в Німеччині.

Коли американські війська вже наближались до концтабору, група в’язнів повстала проти персоналу, аби врятувати життя собі та іншим. Серед них був і Горват, який рапортував перед американцями як військовий і врешті-решт став іноземним членом армії США.

Один зі свідків упізнав Горвата у фільмі "Дукля - кров і міф", у якому оператор зафіксував двох ромських солдатів-піхотинців. Існують свідчення, що Імріх Горват після війни оселився у місті Плзень, помер у 1977 році, у віці 65 років. Був також нагороджений кількома медалями.

І подібні свідчення - далеко не рідкість. Про свого батька-рома, який воював у армії Свободи згадує Регіна Дункова, нині мешканка чеського міста Біліна.

"Коли німці приїхали, щоб забрати всіх хлопців, то тато ледве встиг схопити кепку і втекти до лісу. Я пам'ятаю лише, що тоді йшов дощ", - згадує жінка. Це сталося у Бенковцях, біля східнословацького міста Вранов-над-Топлу. Батько повернувся додому лише після війни, розповідав, що подався у партизани, згодом потрапив до Радянського Союзу, де приєднався до батальйону Людвіка Свободи і разом з ним повернувся до Словаччини.

І це було, можливо, найкращим варіантом - адже більшість ромів Словаччини було знищені, розстріляні або загинули у концтаборах. Нерідко ромські сім'ї німецькі солдати спалювали живцем. Інші, які переховувалися у лісах, гинули від хвороб та недоїдання...

Хоча і з радянських таборів вдавалося повернутися далеко не кожному. Чимало бійців чехословацького корпусу та партизанів потрапило до радянського ГУЛАГу вже після війни.

Серед них, наприклад, Юлій Костович (1912—1994) родом з передмістя Ужгорода - Радванки, нині відомого ромського поселення.

У травні 1941-го Юлій Костович, як багато закарпатців, був засуджений Особливою нарадою НКВС на три роки ув'язнення за звинуваченням у нелегальному переході кордону.

До війни він закінчив у Чехословаччині військову академію, мав звання надпоручика. А в СРС? став в'язнем Норильського виправно-трудового табору і дивом врятувався. Він став першим офіцером із Закарпаття у сформованому батальйоні підполковника Людвіка Свободи, командував підрозділом зенітної артилерії.

Закарпатець Юлій Костович – вязень ГУЛАГу

Юлій Костович дослужився до звання майора і став командиром 3-го артилерійського полку, на чолі якого марширував на параді у Празі 17 травня 1945 року. Але після війни був вдруге репресований.

Лише у 1990-х, після реабілітації, він одержав звання генерал-майора особисто від президента Вацлава Гавела.

До речі, після закінчення Другої світової війни значна частина закарпатських бійців - понад 3000 солдат і офіцерів - з корпусу генерала Свободи додому не повернулася. Вони залишалися служити в лавах Чехословацької народної армії, а їх колишній командир – генерал армії Л. Свобода - став у 1945 році міністром національної оборони ЧСР.

Але це вже зовсім інша історія…

Закарпатські роми серед героїв, які боронять східні рубежі України

Розповідаючи про військових ромської національності, неможливо не згадати і про сьогодення.

Так, на східних рубежах України боронить рідну землю від ворогів, Закарпатська 128-а окрема гірсько-штурмова бригада. Вона також багатонаціональна. Серед українських вояків є й угорці, словаки, румуни, представники багатьох інших національних меншин, більшість з них саме із Закарпаття. Штаб бригади розміщений у місті Мукачево.

Зокрема, саме бійці 128-ї бригади брали участь у боях під Дебальцевим в районі Артемівська на початку 2015 року. А, наприклад, Юрій Форкаш з прикордонного Берегова досі згадує оборону околиць Донецька, де його батальйон тримав позиції неподалік аеропорту.

Юрій Форкаш - етнічний ром. "Я сам себе називаю українцем, я ж народився в Україні. У нас і мадяри живуть, і цигани живуть... Я пішов і підписав контракт, коли зрозумів, що Україна в біді і комусь треба її боронити", - розповідав боєць в одному з телерепортажів "5 каналу".

Юрій Форкаш - військовий 128-ї закарпатської бригади

Після війни він мріяв збудувати власний будинок та стати прикордонником. Утім вже тоді, три роки перебуваючи в українському війську, розумів, що буде це здійснити не просто.

За словами Юрія українські роми готові боронити країну від ворога. Але для цього, з його слів, слід створити спеціальні умови. Більше проводити з ними освітньої роботи. Утім, заважає і ставлення до ромів у нашому суспільстві, яке, м'яко кажучи, часто досить неоднозначне.

"Дискримінацію на собі відчував неодноразово", - визнає Юрій Форкаш.

Як склалася подальша доля молодого воїна із Закарпаття наразі невідомо. Можемо лише сподіватися, що його мрія колись таки здійсниться...

Цілком можливо, що саме завдяки таким як Юрій Форкаш ставлення до ромів також буде змінюватися. А вони, у свою чергу, мають гарні приклади для наслідування.

Олександр Ворошилов

Матеріал є переможцем конкурсу для журналістів, що підтриманий Ромською програмою

Міжнародного фонду "Відродження".

Mukachevo.net

 

30 липня 2021р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів