Олександр Гаврош: У наш звихнутий час письменнику треба вибирати – ти пишеш чи себе рекламуєш

В інтерв'ю Укрінформу письменник розповів про те, як і де бере сили, аби так плідно працювати на літературній ниві, як важливо відкривати для всієї країни регіональних героїв і чому за деякий час письменники писатимуть лише для обраних у суспільстві.

ЗАКАРПАТТЯ – ЦІЛИНА ДЛЯ ПИСЬМЕННИКІВ, ВОНО ЩЕ НЕ ВИПИСАНЕ

- Для загальноукраїнської аудиторії ти відомий, насамперед, як автор книжок про Івана Силу та розбійника Пинтю. Це такі суто закарпатські народні герої, які з твоєї легкої руки стали всеукраїнськими. Скажи, чи важко просувати регіональних героїв на всеукраїнський рівень?

- Знаєш, письменник пише про те, що знає найкраще. У мене ж є книжки і про Київ – це, зокрема, серія пригодницьких повістей «Музей пригод», де описана наша столиця у 1624, 1847 і 1886 роках. Але значно легше мені писати про Закарпаття, яке добре знаю не тільки тому, що тут мій рід проживає з діда-прадіда, а й через те, що весь час його вивчаю, студіюю багато джерел. До речі, першу документальну згадку про прізвище Гаврош на теренах Закарпаття «Словник прізвищ закарпатських українців» Павла Чучки-старшого фіксує початком XVII століття – себто понад 400 років тому.

Художня проза – це не тільки емоції, але й раціо, знання. Читачеві цікаво дізнаватися про щось нове, для нього невідоме. А Закарпаття і є якраз такою «чистою дошкою», яка нині інтенсивно заповнюється. Про те, що воно цікаве для всієї України, свідчить той факт, що за останні дев’ять років невелика область отримала трьох Шевченківських лауреатів – Петра Мідянку, Мирослава Дочинця  та Оксану Луцишину , причому – саме за твори про Закарпаття.

Наш край має перевагу не тільки в тому, що він самобутній і не схожий на інші українські регіони, він ще й недостатньо прописаний на літературному рівні. Тут є чимало тем, яких не торкалося письменницьке перо. А тому перед письменниками стелиться цілина, яка надихає своїми обширами.

ЩО У ПИНТІ СПІЛЬНОГО З КОЗАКАМИ?

- Цікаво, що опришків, одним із яких був Григір Пинтя, ти порівнюєш із козаками. Що ж у них спільного?

- Їх можна порівняти як «лицарів вольності», одчайдухів, що не бажали коритися чужій волі й вибирали небезпечне та коротке життя на свободі замість безпечнішого й довшого в неволі. Опришки діяли в інших природних умовах і в пізнішому часі, аніж козацтво. У високих горах і віковічних пралісах зовсім інакший триб життя, ніж у неозорих степах Причорномор’я. Саме тому мені й захотілося розповісти про цей наш карпатський феномен, який майже не описаний у дитячий літературі.

Своїх «шляхетних розбійників» має чи не кожен європейський народ. Ми захоплюємося Робін Гудом, Зорро чи Джеком-Горобцем із «Піратів Карибського моря». А поміж тим наші діти вже навіть не знають про Довбуша.

Опришківство у Карпатах було таким же буденним явищем, як сплав деревини річками чи вівчарство на полонинах. Румунський Пинтя, словацький Яношік чи угорський Шандор Рожа не менш шановані у своїх народах, ніж найбільші національні герої, хоча нічого видатного не зробили. Але сам образ вільної людини, яка не кориться владі, надихає народну уяву, робить такого сміливця героєм пісень і переказів. Це символи нескореного духу, особливо для бездержавних народів, що не мали своєї провідної верстви у той час.

- Де більше знають твоїх героїв – на Закарпатті чи поза ним?

- Для закарпатця Іван Сила чи Пинтя може бути відомий не тільки з книжок, а й із розповідей рідних чи близьких. У багатьох селах Мараморощини є місцини, прозвані ім’ям легендарного опришка – Пинтьова криниця чи Пинтів камінь. Славетні силові трюки Івана Фірцака на власні очі бачили чимало закарпатців, адже він виступав ледь не до самої смерті – до 1970 року, гастролюючи по всьому краю. Тому ці непересічні постаті й отримали друге життя в художніх творах.

А те, що про них останнім часом дізналася вся Україна, то в цьому вже заслуга й письменників, і кінематографістів, і журналістів, які своїми зусиллями творять національні міфи. Міфотворчість – це невід’ємний атрибут нашого життя. І чим далі, тим міф більше віддаляється від правди, а зображуваний герой – від свого прототипа.

У БАГАТЬОХ АВТОРІВ НАЙПЕРШІ КНИЖКИ Є НАЙКРАЩИМИ

- До кого зі своїх героїв маєш особливі сентименти?

- Я їх усіх люблю. Аби створити про когось художній твір, треба самому ним стати, перевтілитися у свого персонажа. Саме тому Лев Толстой якось видав свою знамениту фразу: «Анна Кареніна – це я». Так само я упізнаю свої риси в Івані Силі, розбійнику Пинті, ослику Хвостику чи в п’ятдесятирічному директорові Романові Попадинцю з «Музею пригод». Для автора важливо, аби герої були не модульними, не схематичними, а живими – з плоті й крові, зі своїм характером, звичками, недоліками. І тут дуже важливо не повторюватися, не вичерпатися. А це нелегко. Тому в багатьох авторів найкращими книжками є найперші, в яких зібрано найбільше власного досвіду, спостережень, оригінальних думок. А наступні стають дедалі блідішими, бо все головне вже висловлено. Мабуть, через те письменники й перестають писати.

- Ти починав як журналіст, потім став поетом, твої п’єси йдуть у різних театрах, вийшли друком два романи – «Донос» і «Капітан Алоїз». Але для багатьох ти передусім – дитячий письменник. Як відбулася така творча еволюція Гавроша? Куди рухатимешся далі?

- Така творча розмаїтість має і свої переваги, і свої втрати. Плюс – у тому, що ти дивишся широко на життя, під різними кутами зору – журналістським, поетичним, драматургічним… Різниця є. І це розширює твої мистецькі горизонти. А з іншого боку, якби я займався лише одним жанром, то сягнув би в ньому вищого професійного рівня, адже більше би варився в тому середовищі, поглиблював свої навички і зв’язки, читав спеціалізовану літературу.

Але що поробиш, коли мені хочеться різного! Одноманітність втомлює. Після дитячої повісті мені хочеться написати п’єсу або зробити документальну книжку. Із журналістикою я не пориваю із восьмого класу, коли вперше надрукувався в обласній газеті. Люблю писати журналістські тексти саме через їхню оперативність і злободенність – оце вічне “тут і зараз”. Це зовсім не те, що рукопис художнього твору, який може роками лежати у столі.

Що буде далі у творчій біографії – спрогнозувати не беруся. Я пишу тому, що бачу в цьому потребу. Як зникне внутрішня мотивація, то цілком можливий наступний поворот. Останнім часом мене приваблює дослідництво. У нас чимало першоджерел, які лежать неторканими. І комусь слід виконати цю кропітку й малопомітну роботу. Знаходжу особливе задоволення, коли щось вперше віднаходимо, оприлюднюємо. Тому й узявся останнім часом і за впорядкування, а не тільки за писання.

ДИТЯЧІ ПИСЬМЕННИКИ – БІЛЬШ ПРАВДИВІ, НАЇВНІ, ЦЕ ВЕЛИКІ ДІТИ

- Чи поважне оце звання – «дитячий письменник»? Чи не краще бути таки «дорослим, серйозним» письменником?

- А ким краще бути – блондином чи брюнетом? (Сміється). Так і тут. Ти є тим, ким вродився. Справжній дитячий письменник постає не тому, що він не доріс до «дорослого» (хоча чимало є й таких, треба сказати), а тому, що він бачить світ саме так – по-дитячому, дещо наївно, спрощено, емоційно. Це люди чистого серця і доброї душі, великі діти. Вони продовжують вірити в казку. Бачимо чимало прикладів, як «дорослі» письменники пробують писати дитячі твори, але вони не мають успіху. Бо тут потрібне інше внутрішнє око, незагрубілий стан душі.

Стефаник чи Чехов були видатними прозаїками, але не написали жодного роману. Бо для писання такого об’ємного твору потрібна трохи інша оптика, ніж для новелістики. Так і з дитячою літературою. Переважно найвідоміші автори дитячих творів займалися виключно цим жанром. Хіба Астрід Ліндгрен чи Всеволод Нестайко поступаються чимось своїм сучасникам із «дорослої» шведської чи української літератур? Навпаки! Вони мають більшу популярність у читачів за багатьох класиків.

У НАСТУПНОМУ ПОКОЛІННІ КНИЖКИ ЧИТАТИМУТЬ 20-25% ЛЮДЕЙ

- Невдовзі твоєму молодшому синові виповниться два роки. Чи читаєш йому книжки? І взагалі – як заохотити дитину до художнього читання в епоху гаджетів? Поділися досвідом і порадами.

- Книжки йому ще не читаю, бо Миколка лише недавно навчився вимовляти перші слова. Так що казочки ми йому переповідаємо. Але до книжок у сина величезний інтерес! І моя домашня бібліотека є постійним об’єктом його досліджень – він роздивляється книжки, перекладає їх на полицях, складує в купки. Одне слово, наслідує поведінку батька.

Чесно кажучи, самому цікаво, що буде далі в розвитку людства – з огляду на читання книжок в епоху гаджетів. Ясно, що читання художньої літератури в нашу добу скорочується. Пік своєї популярності книжка пережила в ХХ столітті. Вона не зникне зовсім, але буде запитувана в інтелектуальному прошарку, серед людей із розвиненою уявою та вищими потребами. Можливо, читатимуть 20-25%. Але все-одно книжки будуть потрібні бодай як матеріал для кіно чи театрів, їх слухатимуть в аудіоверсіях чи малюватимуть у коміксах. Поки живуть люди, їм будуть цікаві чужі досвіди, яскраві історії життя, яких вони не зазнали. А значить – продовжуватиметься і красне письменство.

Інша річ, що письменникам нині все важче виживати на творчих хлібах. А тому чимало здібних людей не витримують випробування часом і закидають писання. Це видно навіть на Закарпатті, де є чимало творчої молоді, але письменницьке ремесло за головне обрав один Андрій Любка. Всі решта або вже зійшли з дистанції, або сприймають його як хобі. Пишуть, коли хочеться. Але з такого аматорства навряд чи постане вагомий результат.

ПРОФЕСІЙНЕ ПИСАННЯ – ЦЕ НАЧЕ РАНКОВИЙ БІГ ПІДТЮПЦЕМ

- Ти видаєш кілька книжок на рік. Звідки береш натхнення, і як вдається тримати такий стаханівський темп?

- Я не перевтомлююся, бо творю в різних жанрах. Стараюся видати в рік по одній дитячій повісті, документальну чи публіцистичну книжку, деякі речі просто перевидаються. Тому це не «стаханівський» темп, а робочий ритм професійного літератора, для якого писання – це улюблена робота, «коханка» і «дружина» водночас. Я належу до тих одержимих, які не можуть не працювати. Якщо за день нічого корисного не зробив, то я ввечері «хворий». Мені здається, що цей день я вкрав сам від себе. Тому працюю щодня – без вихідних і свят. При цьому не перевтомлююся, бо не ставлю собі надзавдань чи рекордів. Це як ранковий біг підтюпцем – з приємністю і без надмірних зусиль. Але якщо щодня зробиш невеликий шмат роботи, то за рік просунешся далеко вперед. Головне – правильно обраний темп, який відповідає твоїм внутрішнім потребам і ресурсам.

- Що для тебе є показником успішності як письменника?

- О, це філософське питання! Для когось – це наклади чи суми гонорарів. Ще для когось – упізнаваність та кількість лайків на власній сторінці в соціальній мережі. Я належу до тих, хто не женеться за видимим успіхом. Мені насамперед цікаве вирішення власного творчого завдання. Саме від цього отримую інтелектуальне задоволення. Ясно, що кожному приємно, аби його більше читали, хвалили, популяризували. Але в наш звихнутий час – це стало вже окремим видом діяльності. А для декого – й хворобливою потребою. Доводиться навіть вибирати – або ти пишеш, або себе рекламуєш. Хтось ділить свій час 50 на 50. Хтось промоції приділяє більше уваги, ніж творчості. У підсумку так і не напише свої головні книжки. Кожен обирає те, чого йому найбільше бракує. Мені хочеться творити. От я й вичакловую власні художні світи. А добре зроблена робота рано чи пізно отримає визнання. Навіть без агресивної реклами. Просто це довший шлях і не гарантований успіх за життя.

У МЕНЕ МАЙЖЕ НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ РУКОПИСІВ У ШУХЛЯДАХ

- У Національному музеї літератури України в Києві зараз триває твоя персональна літературно-мистецька виставка…

- Так, заввідділом Оксана Твердохліб проявила наполегливість, попри карантин і відстань у 900 кілометрів, і виставку до мого півстолітнього ювілею можна оглянути протягом травня-червня. Гадаю, тут ключову роль зіграла вже згадувана моя фантастично-історична серія «Музей пригод» і особливо остання книжка «Геніальне кохання», дія якої розгортається якраз у стінах цього поважного музею. Адже саме в ці дні минає 135 років, як тут, у каплиці колегії Павла Галагана, вінчався Іван Франко з Ольгою Хоружинською – ця подія і є центральною в моїй повісті. На виставці можна не тільки погортати різні книжки, а й оглянути ілюстрації художників, які їх малювали, подивитися афіші з вистав чи дещо з літературних відзнак.

- Як працюється в часи пандемії?

- Оскільки я зосереджений на творчості, то пандемія мені не тільки не завадила, але ще й убезпечила від багатьох спокус, які відволікають від роботи. Тому цей час я плідно використав. Результатами задоволений. Думаю, що переніс хворобу в легкій формі, хоча ніяких тестів не робив.

- Ну й насамкінець: свою головну книжку ти вже написав чи ще до неї йдеш?

- Якби письменник знав відповідь на це питання, то це би значно спростило йому життя. Можливо, він тоді би не мучився над новими творами. Про себе скажу чесно: я не знаю. Все залежить від того, що вдасться утнути в наступні роки. Але й те, що зроблено за 17 років від часу виходу першої моєї збірки, виглядає цілком гідно. Окрім плідної роботи в журналістиці, видав понад сорок власних книжок, півтора десятка упорядкував. У мене майже не залишилося рукописів у шухлядах. Більшість п’єс поставлено на професійних сценах чи готуються до постановки. Книжки виходять у відомих видавництвах. Чого ще собі побажати? Хіба здоров’я і сил, аби все задумане втілити на папері. А ідей стільки, що не реалізуєш і за два життя!

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото: Сергій Гудак

ukrinform.ua

  Надіслати другу