На Свалявщині вибухнув газопровід

Ці роздуми нині вкрай актуальні, адже «газова» тема, труба у всіх на вустах – від президентів і прем‘єрів багатьох країн до пересічних громадян. Хто міг знати, що прокладені колись (у 60-70 р. р. минулого століття) газопроводи з Росії, через Свалявщину в тому числі, на початку ХХІ ст. викличуть стільки пересудів і проблем. А коли у червні на Полтавщині рвонула сталева нитка, якою в Україну й далі до Європи подається «голубе» палива, а до того була спроба підірвати магістраль у Івано-Франківській області, на згадку прийшов цей, із першого погляду непомітний, але пам‘ятний у житті ще живих земляків випадок.

Нема, гадаю, потреби на­голошувати, що через незалежну Україну, як і гірське Закарпаття, «газова» Росія ось уже майже пів-століття років перекачує до країн Європи «голубе паливо». Уздовж і впо­перек, через гори, потічки, річки, долини, ліси наш край оперезаний різних діаметрів трубопроводами високого тиску, які спо­руджувалися у 60-70 роках минулого століття. Міжнародні нафто- й газопроводи («Дружба», «Братерство», «Союз», Уренгой-Помари-Ужгород), що беруть свій початок з Росії, крім екологічної шкоди, і понині таять чимало іншої небезпеки. Дощі, посухи, а після них зсуви, осідання грунту «провокували» та й зараз провокують роз­риви труб. Між іншим, згадалася найостанніша – дванадцятирічної давнини – пожежа на ділянці газо­проводу «Уренгой-Помари-Ужгород» між гірським Репинним й іршавським Лисичевом, яка, як і попередні, встигла обрости всілякого роду нездоровими чут­ками, аж до теракту. Але вибух тут теж вибух стався внаслідок тріщини труби. Переконаний: у ті «спокійні» роки ніякої диверсії «на трубі» не було й статися не могло, а металева ма­гістраль могла бабахнути через халтуру під час зварювальних робіт. А ще найвірогідніше – оповзень, внаслідок тисячі кубів землі потягнули за собою стотонну руру. Подібне в нашім краї вже траплялося, і не раз. Че­рез те, що труба лускає, виникає іскра, якої досить, щоби вмить усе спалахнуло. Це, як кажуть, прелюдія до жахітливої історії, яка мала місце в Дусині майже сорок років тому.

       До слова, заграва була настільки масштабною, що побачили її навіть пілоти, які тримали повітряний курс на Львів (згодом про це писали газети), не кажучи про жи­телів довколишніх сіл. Спеціалісти наголошували: згоріло природного газу стільки, що вистачило б для річних потреб двадцятитисячного міста. Тобто цією кількістю «голубого палива» могла б грітися уся Свалява протягом 12 місяців. Гаси­ти таку пожежу просто неможли­во, бо газ горітиме до тих пір, доки уся його кількість не вийде з тру­би й не будуть перекриті вентилі-крани на газоперекачувальних компресорних станціях. Вони розташовані одна від одної за сотні кілометрів. А розміщені такі, між іншим, і на території на­шого краю. Найпотужніші є у Волівці, на Хустщині, під Ужгородом та в селі Росош Свалявського району (останню здали в експлуатацію у 1980-81 р.р.). З цьо­го приводу пригадався випадок 1975 року, коли аналогіч­на оказія виникла на відрізку газової магістралі неподалік села Дусино (урочище Бубрики). Як день учо­рашній пам'ятаю, що сталося це вночі з 15 на 16 липня. Закінчивши дев‘ятий клас, ми активно відпочивали на шкільних канікулах. Веселе та безтурботне дитинство, як і вибух на трубі, нині тільки в спогадах – воно відбуяло безповоротно й щемить душа, коли вертаєшся в ті святі та милі серцю роки-часи. До речі, в ті дні на орбіті мали стикуватися космічні кораблі «Союз» і «Аполлон», і ми усією сім'єю допізна засиділися біля телевізора, чекаючи на останні вісті. А потім повлягалися й спали міцно-міцно – попереду був понеділок і починався робочий тиждень…  Прокинулися, як і родини Андрія Цанька, Івана Біласа, Василя Папіша, Еміла Годі, Івана Куштана та інших на вул. Зоряній, від страшного й по­тужного вибуху, від чого земля аж здригнулася: дзенькнуло скло на дверях, попадав додолу посуд, на підлозі опинилося багато інших хатніх речей.

          Зиркнули у вікна, вони також без скла – заграва заглянула до хати, але ніхто наразі не міг збагнути, що сталося. Спершу подумалося, що горить, не дай Господь, будинок чи стайня, але знадвору доносився такий сильний гук, що переходив час від час у якесь аж надпотужне ревіння. Напівсонний батько, заспокоюючи нас, побіг до дверей, від пере­ляку ніяк не міг відчинити їх: ними, як виявилося, так трусонуло, що й ключ випав із замочної шпарини на бите скло. А я хотів було гляну­ти на будильник, але на столі його не побачив. Він лежав на долівці. Стрілки на циферблаті показува­ли 2 год. 20 хв. ночі. До світанку – далеко, а на ву­лиці – хоч мак збирай. Скло з вікон і дверей повилітало умить не тільки в нашому будинку, але й у сусідів. Зі стін од фантастичної сили вибуху попадали тарелі, рам­ки зі світлинами, з полиці гамузом повалилися на підлогу горнятка й ка­струлі, літровий слоїк з компотом тощо. Коли сім'я вибігла на вулицю, там уже юрмився люд: і дорослі, і малі – ніхто спросоння не міг уторо­пати, що сталося. Усі були в якомусь незрозумілому страху…

           Коли б не прихисток гори, добряче при­пекло б як крайні хати, так і челядь. Порятуватися в такій ситуації – справа безнадійна. З центру Дусина, інших його околиць і сусідніх поселень (Росошів, Плав‘я, Лопушанки, Тибави, Маринки, Керецьок, Стройного, Черника) добре було видно, що полум'я піднялося стовпом на цілих 300-500 метрів. Хтось кинув, мовляв, може, впали космічні ко­раблі, які мали стикувалися на орбіті, інші фіглювали, що атомна бомба вибухну­ла чи вулкан десь неподалік «про­кинувся». Заговорили про земле­трус. Одна бабця навіть перехре­стилася, мовляв, настав  страшний суд, і прийшла пора вмирати! Жила вона на білім світі довго, навіть донедавна, коли бачилися, нерідко зга­дувала тую жахливу ніч.

Після побаченого вже нікому не спалося. За кілька годин вогонь згас, почало світати, над селом закружляв вертоліт і сів неподалік місця аварії. З самого рання понаїжджало туди різноликого люду, аж у очах рябіло. Для нас, сільських дітваків насамперед, всі вони були великими панами та видавалися якимись розумними начальниками. Деякі особи ходили навіть у респіраторах, комбінезонах, щось заміряли та запи­сували, фотографува­ли, один одному дава­ли команди, розмаху­вали руками й спере­чалися, а вже по обіді сюди почала стягува­тися аварійно-відновлювальна техніка. На «бобиках» і «Волгах» возилися по селу якісь військові, міліція – у погонах можна було бачити багато людей. На­ступного дня крани, трубоукладчики, буль­дозери, інша землерийна й зва­рювальна машинерія вже брали­ся за роботу. А довкола – у раді­усі 600-800 метрів – геть було все спалено. Вигоріла земля, обвуг­лені дерева віддавали горілим, у багатьох місцях димілись кущі, пні тощо. Земля нагадувала місячний пейзаж. За кілометр від епіцентру вибуху листя на дере­вах від надвисокої температури геть зів'яло й пожовкло. Погоріли гнізда з птахами, звірка, яка не встигла покинути цю територію. З обох протилежних кінців жерла труби «дихали» нагаром. Там, де ми ви­пасали худобу, збирали гриби, ягоди чи просто гралися, усе на­гадувало мертву зону. Сельчани довго оминали цю місцину, тут було страшно та моторошно навіть удень. На тому місці, де тріснула й бабахнула тру­ба, а відкинуло її внаслідок вибуху в неглибоку зворину за 150 м. від вогнища, утво­рилася глибока вирва. Розпанаха­на й покручена у баранячий ріг 820-м.м. труба завдовжки 50-70 метрів ле­жить мертво-замулено і дотепер. Зрештою, тон­ни іржавого залізяччя якщо й потрібні комусь як металобрухт, але витягнути зі зворини це громаддя немає кому.

           Латали трубопровід кілька днів. Уже згодом, коли післяаварійні страхіття почали забуватися, мешканці центральної частини села розповіда­ли, що коли стався ви­бух, на дахи будинків посипалися пісок, грунт, дрібне каміння – спра­цював еліпсовидний фактор. Один сельчанин тої злощасної ночі вигнав на випас пару коней, і вони так тікали од вогню, що порвали пута, і знайшов він їх через добу, але на іншому краю села. Неподалік вибуху розміщу­вався колгоспний літній табір, де на нічній прив'язі було кілька со­тень корів. Біля ясел у корівниках зосталися дрібонькі телятка, решта тварин порозбігалася на всі чотири боки з ланцюгами на шиї. Пастухи шу­кали й зганяли їх докупи кілька днів поспіль. Кількох корів так і не знайшли. Одні казали, що згоріли заживо, інші твердили, що їх у власних стайнях, скориставшись ситуацією, поприв‘язували дусинці.

Яка причина вибуху? На магістральному міжнародному газопроводі, що брав початок аж десь у далекім Оренбуржжі (Росія) нібито пускали додат­кові атмосфери, себто подвоїли тиск, що передбачено правилами експлуатації, аби переконатися у міцності та надійності сталевої лінії. Такі за­коном писані «перевипробовування» проводяться систематично. До речі, за кілька днів перед тим у газетах було сповіщення, навіть ходоки усно попереджали, але мало хто звернув на це особливу увагу, що коли напруга буде подвоєна, заборонено будь-які роботи (випас, збирання ягід, косовиця) на магістральних лініях. Наразі постає питання: якби не­щастя сталося вдень, коли на газопроводі паслася худоба, коли люди у своїх справах сновигали через трасу пішки, на возах, машинах тощо? Могли бути й людські жертви. На щастя, Бог милував. З цього при­воду пригадалися інші кілька ви­бухів, що сталися на Бистрому (неподалік Сваляви), на Ужгородщині, де через недогляд спе­ціалістів згоріли навіть люди, в тому числі один дусинець – Василь Мелеш. Люди старшого віку тямлять цю смерть і похорон.

…Ось так того далекого вже в часі липня 1975 року бабахнула труба в селі Дусино. Нічну картину вогню, яскраві його язики та полум‘я «за берегом» до неба, що почало згасати одразу ж, як десь перекрили вентилі, і тепер бачу перед собою – ніби це скоїлося вчора. До речі, це одна з найяскравіших подій дитинства, яка не стирається з пам‘яті. І не зітреться, бо це затямили всі, навіть моя двоюрідна сестра Наталка (у дівоцтві Папіш), яка тоді мала п‘ять чи шість років. Нині й вона вже стала бабусею – чарівна донька-медсестричка Леся із зятем Іваном подарували їй із чоловіком Михайлом маленького онука. Але подібне могло статися будь-якої миті та будь-де (до того ж у землю вкопано й більшу за об‘ємом трубу – діаметром 1420 м.м., у якій запросто може вміститися невеличка людина), адже газ десятиліттями та мільярдами кубометрів подавали на Захід (за рік його перекачували до 190 млрд. куб., а на трасі було споруджено майже 80 компресорних газоперекачок). Та й труби стали зношеними, хоча їхня гарантія – років 200 мінімум. А коли додати, що внаслідок напружених відносин, а останніми місяцями навіть бойових дій між Україною та Росією, на магістралі не виключені й провокації. Як це сталося на Полтавщині, де у повітря «пішло» 10 млн. куб. палива. Будемо сподіватися, що вибухів найближчим часом передбачається, адже «голубе паливо» з «небратньої» Росії скоро перекриють. Така недвозначна заява нещодавно пролунала з вуст Прем‘єр-міністра України Арсеній Яценюк. А ми, як у старі добрі часи, будемо грітися брикетами, дровами, які дехто вже зараз починає рубати та заготовляти на зиму.

МИХАЙЛО ПАПІШ, Свалявщина