Фронтмен гурту "С.К.А.Й" Олег Собчук найбільше боїться порвати струни на концертах і наробити "вокальних півнів"

Можна констатувати, що і те, і інше у хлопців вийшло. Учасники гурту прості своєю мовою, наполегливі у своїй праці й антигламурні у своїй суті. Вони не піаряться на благочинності, просто балансують свій заробіток, допомагаючи дітям, "щоб душа була спокійна". Не вірять в удачу, а лише у власну працю, грають те, що люблять самі, й раді, що це ще комусь подобається... Вони приїхали вночі й тому на прес-конференції з журналістами, коли частина гурту "відсипалася після важкого творчого процесу", спілкувалися фронтмен гурту Олег Собчук та гітарист Олександр Грищук.

— Ви відчуваєте брак музичної освіти у вашій діяльності?
— Звичайно, це відчувається. Якби я вмів грати на фортепіано і на інших інструментах... ох я би розвернувся (сміється. — Авт.). Чим далі залазиш, тим більше відчуваєш, що в тому є потреба. Сама по собі освіта нічого не дає, якщо в людини нема фантазії. То все перетворюється в механічне виконання. Головне добре з’єднати, чим ми і займаємося в міру наших можливостей.
— Олегу, ти мріяв навчитися грі на фортепіано, чому саме на цьому інструменті й якими успіхами можеш похизуватися в цьому напрямі?
— Я до сих пір мрію. На жаль, роблю я це дуже повільно. Чому фортепіано, бо король інструментів. Якщо ти освоїв цей інструмент — ти вмієш усе. Піаніно дублює будь-який інший інструмент. Я обожнюю фортепіано.
— Яких зусиль докладаєш для цього?
— Ну не мучте мене (сміється. — Авт.). Повірте, з огляду на обставини в той час, що в мене залишається для написання текстів, мені потрібно робити кілька справ, то ж я вибираю, що потрібніше, і почитати бажано щось, щоб поповнити словниковий запас.
— За що найбільше переживаєте на концертах?
— Не порвати струни (сміються. — Авт.). Мені, щоб не напускати "вокальних півнів". Ну це не переживання, більш підходить слово мандраж, хочеться чимшвидше вийти і почати грати. А коли ти вже входиш у колію, то всі ці хвилювання зникають. Слова — це взагалі цікава річ, вони деколи забуваються і придумуються вже на ходу, цікаво, що інколи ці "перли" звучать прикольніше, ніж оригінал.
— Чи поділяєте ту думку, що для того, щоб співати про щось, необхідно це пережити самому?
— Необов’язково. Купа виконавців співають про події, не будучи їх учасниками. Висоцький не воював, але так, як він співав про війну, вмів мало хто, Розенбаум не воював у Афганістані, але під його пісні про Афган можна ридати і ридати. Тому головне відчути ситуацію зсередини, співпереживати тим, хто це відчув, і це вже результат. Те, що я пишу — на 90 % мною пережите, але 10 % — це кінофільми, переживання моїх друзів.
— Чи будете цього року брати участь у якихось фестивалях, до прикладу, Сігеті?
— Ми номінувалися на Сігет, але вибрали "Гайдамаки", проте нам поклялися, що наступного року ми поїдемо обов’язково. Зате ми їдемо на фест у Люблін. Це, до речі, наша перша вилазка в Європу. До цього ми були лише в Росії. До речі, рок-версія пісні "Подаруй світло" має дуже позитивні відгуки на російських радіостанціях, незважаючи на мову. Це дуже класно. І ви знаєте, "Бумбокс" там провів таку культурно-педагогічну програму з мовою, що там усе нормально. Думаємо, що після цього вони українську мову вивчатимуть у школах (сміються. — Авт.). — Не плануєте розширити аудиторію за рахунок виконання пісень іншими мовами: англійською, російською?
— Нещодавно ми співали російською на дні народження "Грін Грей", але їхні пісні. Я не став змінювати текстів через мову, бо не заперечую, що так само горланив російський рок із 13 років по лісах, городах. Правда, відгуки були такі, що люди бачили Собчука, але не чули, що він співає, бо коли вже є звичка до того, що людина співає українською, на іншій мові її перестають сприймати. Тому вірогідніше, що будемо співати радше англійською, ніж російською. Але водночас дошкуляє питання, для чого? Мені здається, що закордону не цікаво слухати таке саме, що в них є, а навпаки — щось нове. Якщо ви пам’ятаєте, була така група "Вхід у змінному взутті", перший альбом вони видали українською, а другий містив і російські пісні, й хоча другий був цікавішим, його не оцінили і гурт через деякий час пропав.
— Як вважаєте, за рахунок чого ви стали популярними?
— Бо він лисий, а я — патлатий. Насправді ми просто не ставили за мету ставати популярними, ми не писали пісень, прогнозуючи, що вони стануть хітами. Ми робили те, що робили, і не забивали болти. Ми не від балди взяли і стали відомими. Ми граємо те, що нам подобається, не підлаштовуючись під формат радіостанцій та всіляких дядь і тьоть. Нам пощастило лише в тому, що ми не штучний проект.
— Ваші відеокліпи часто містять соціальний підтекст. Зокрема, у кліпі на пісню "Бест друг" остання фраза звучить як звернення, що ви не полишите людину, хвору на СНІД, тим більше, якщо це ваш друг. Ця фраза має конкретного адресата?
— Ні, ця фраза є загальна. У мене не було такої ситуації, яка би підійшла до фрази, яку я озвучую в кінці кліпу. Але якби в мене, не приведи Боже, так сталося, я обов’язково доклав би всіх зусиль, щоб вчинити саме так, як я висловився у кліпі. Я усвідомлюю, наскільки це може бути складно, тому не засуджую жодну людину, яка поведе себе по-іншому. Насправді — це дуже важко і дуже індивідуально. Кожен із нас боїться смерті, тому я відчуваю значимість і вагу того, що я сказав. А загалом пісня "Бест друг" без кліпу просто про людей, які були друзями, а потім перестали ними бути. Я не вважаю, що погано з допомогою простих текстів висвітлювати у кліпах соціальну проблематику. Ми з задоволенням будемо робити це ще, бо й крім СНІДу є чимало питань, які потребують озвучення та візуалізації.

Людмила Федоришина
РІО

 

31 травня 2009р. -->