Наші політики - загроза національній безпеці

Усі конфлікти у нас максимально персоніфіковані, кожен політик – справжній скандаліст. Яке вже там державотворення! Про нього давно забули. На владному Олімпі вже зайняті виключно з’ясуванням особистих стосунків. Якщо ця тенденція докотиться ще і до областей з районами, то Україні повний кінець. Поки рятуємося тим, що бодай низова влада ще не втратила рештки здорового глузду. Вона все ж таки ближча до прози життя, до повсякденних турбот рядових громадян, а не до того, що в сучасній Україні зветься великою політикою.

Втім, якраз політикою те, що відбувається на київських пагорбах, називати усе тяжче. На кілька днів було припинено державне фінансування Міністерства закордонних справ. Чому? Тому що одному нібито дорослому дядькові на прізвище М.Азаров дуже не подобається інший дядько на прізвище Б.Тарасюк. Ну, ще би почали піском одне в одного жбурляти. Навіть В.Янукович не витримав: ну, який же він прем’єр, якщо в його державі немає зовнішньополітичного відомства! Треба все-таки фінансувати. Але М.Азаров – за своє: на зарплатню дипломатам виділю, але зарубіжні відрядження особисто Б.Тарасюку не оплачуватиму!

Тим часом зовнішньою політикою починають опікуватися люди, котрі нібито мали займатися іншим – транспортом. М.Рудьковський організовує приїзд в Україну туркменських опозиціонерів, особисто домагається у відповідних послів і консулів, щоб тим видали візи. В результаті Україна опинилася між двох вогнів: надати опозиціонерам політичний притулок означає втратити туркменський газ, видати їх Ашгабату (на вірну загибель) – втратити імідж демократичної держави. Ледве встигли спровадити знов за кордон. Навряд чи такий прикрий казус взагалі міг статися, якби нинішній міністр закордонних справ не був з таким невизначеним статусом, як нині. Обурився навіть В.Ющенко. Це ж як його треба довести, щоб він чітко і недвозначно став вимагати оргвисновків – звільнити М.Рудьковського з міністерської посади! Той відповів оригінально. Ну, подзвонив, мовляв, послові серед ночі, що тут такого! Президент теж, мовляв, скільки дзвонив мені з делікатними дорученнями, і я з того шуму не здіймав! В.Янукович ті аргументи цілком сприйняв. Бо схоже, що у нас вже усе на особистих контактах і телефонному праві. Про національні інтереси вже ніхто не дбає. Навколо всього ведуться банальні торги – по кадрах, візах, законах, але найбільше по майну. Йдуть взаємозаліки: президентська сторона нагрішила стільки, коаліція – стільки, опозиція – стільки. В результаті баланс виходить нульовий. Всі політики чисті і прозорі, нічиї руки нічого не крали. Те, що ще і голови не думають, як у М.Рудьковського – теж піде на взаємозалік. В.Ющенку нагадують, скільки дров наламали О.Івченко і Є.Плачков у газовій політиці, питають, чому не був таким же принциповим, коли Р.Зварич боронив бізнесові інтереси своєї дружини, чому став грудьми на захист провального уряду Ю.Єханурова? Що тут відповіси? Тільки те, що й інші команди нічим не ліпші. У кожного свої скелети в шафі. От і йдуть взаємозаліки в результаті кількагодинних посиденьок за круглим столом. Держава же розвалюється все далі й далі.

Україна не має інших полі-тиків, ніж ті, що є. Якщо за лічені тижні вони не зможуть припинити це своє вовтузіння, котре чомусь звуть політикою, держава приречена. Що тоді? Варіанти, на жаль, малоприємні і з кожним днем все актуальніші. Ще досить незле, якщо тимчасовий окупаційний режим встановлять західні країни, зацікавлені у нашій Трубі. Бо в гіршому (і набагато реальнішому) випадку це залюбки зроблять інші, менш демократичні потуги. Не подобається київським дядькам? То якого ж біса вони в дітлахів бавляться?! Це поки вони були бізнесменами, можна було діяти за поняттями. Коли ж вони стали державними мужами, доводиться діяти за міжнародним і національним правом. Але схоже, що практично ніхто цього ще не усвідомив. Що на Заході, що в Росії усі вже шаліють від їхнього рівня. А за емоціями сильних держав обов’язково слідують і конкретні дії. Тому М.Рудьковський може сто раз твердити, ніби він дзвонив послові як приватна особа. Такий аргумент можуть сприйняти хіба що в Україні. За кордоном ці і десятки подібних заяв викликають в ліпшому випадку сміх, а в гіршому – турботу: що ж нам вчинити з Україною, поки вони там зовсім не показилися? Нам треба, щоб у нас почали шукати зброю масового ураження (як в Іраку?), чи ще якісь загрози для миру і безпеки в Європі? Щоб там сказали, що такі міністри не здатні контролювати ситуацію в Чорнобилі, а ще менше – на діючих АЕС (привіт Н.Шуфричу)? Що нові Новобогданівки неминучі? Та мало на чому можуть затятися на Заході чи на Сході? Розмовляти же з серйозними зарубіжними партнерами – це вже не дитяча пісочниця, на яку поволі перетворюється наша політика.

Сергій ФЕДАКА
Трибуна

 

29 січня 2007р. -->