Експедиція до Річки – села, славного гунями

 Село примостилося під самим Боржавським нагір’ям, звідси є прямий вихід на полонину. Звідси добре видно найбільші вершини Боржави, з її незліченними багатствами – угіддями чорниць, килимами квітів, цілющих рослин. Із глибин землі в Річці б’ють аж 13 джерел із «квасом» – мінеральною водою.

Перша зупинка нашої експедиції – кава на хребті, з якого в улоговині добре видно селище Воловець. Смачний напій, а за ним і гойдалка, що біля кав’ярні, дали змогу перепочити в дорозі від Ужгорода.

Проте мета нашого візиту далеко не відпочинкова. Про неї безпосередньо зайшла мова з перших хвилин зустрічі з Віталієм Пиринцем, головою Пилипецької територіальної громади, до складу якої входить і Річка, а також із директоркою комунального закладу «Центр надання культурних послуг» Вікторією Янчик.

Повідомили молодому керівникові громади Віталію Валерійовичу, що маємо допомогти місцевій ініціативній групі сформувати пакет документів, а також здійснити відео- та фотозйомки для того, щоб виготовлення гунь можна було внести до Регіонального та Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Отримали не просто його згоду – заохочення!

Підписали угоду про співпрацю, відтак сфотографувалися разом на сходах адміністративної будівлі. І – далі в дорогу…

Річка – село невеличке. Дев’ятирічна школа, дитсадок, церква і монастир, амбулаторія сімейної медицини, стоматологічний кабінет, дві бази відпочинку.

Схожим переліком може похвалитися чи не кожне село. Але тут є те, що робить Річку унікальною, відомою далеко за межами Закарпаття: тут володіють ремеслом виготовлення гунь, джерг (місцева назва ліжників) із овечої вовни. Місцеві жінки не лише вміють ткати ці вироби, а й роблять це постійно, а також продають готові вироби.

Про те, що до місця діставались не без пригод, свідчить факт, що обидві автівки, якими учасники експедиції їхали до місця, вже після прибуття довелося витягати з глибокої колії трактором.

… Нас зустріли Христина Василівна Гичка – ветеран педагогічної ниви й ініціаторка культурницьктх проєктів, хранителька народних традицій. Разом із нею – Олена Василівна Гичка та Олена Петрівна Бута.

Жінки розповіли, а головне – продемонстрували наочно всі етапи виготовлення гунь: від миття і чіхрання вовни до зшивання двох половинок майбутньої гуні в готовий виріб.

Христина Василівна, поетка в глибині душі, супроводжувала всі етапи (про них йтиме мова в окремій публікації) віршованими рядками, які сама й склала. Завідувачка сектору нематеріальної культурної спадщини КЗ «Обласний організаційно-методичний центр культури» ЗОР Владислава Рішко і провідний методист цього сектору Володимир Сичкун, а також автор цих рядків занотовували почуте і побачене, а також фіксували відеокамерою й фотоапаратом.

Очільниця Центру культури Ганна Дрогальчук і директорка «Центру надання культурних послуг» Вікторія Янчик спрямовували процес у потрібне русло.

На подвір’ї Олена Бута продемонструвала, як готують нитяну основу для ткацтва. Зокрема, нитки (їх тепер купують готові, а раніше виготовляли з льону) навивають на ціпки. Авторові цих рядків ця робота здалася настільки складною, що самі слова про те, куди і скільки разів треба «наснувати» та «перевити», здалися вищою математикою. «Бо як неправильно наснуєш, то нічого з того не вийде», – зауважила Олена Петрівна. Нитяну основу разом із ціпками нав’язують на спеціальну палицю – нав’язувач. Лише після нав’язування ниток можна сідати за кросна…

Але цією хатиною з древніми кроснами процес не завершився. Попереду – поїздка до присілку Річки, де майстер Іван Беля спорудив на гірському потоці валило. Тут майбутні гуні проходять «обкатку». Виткані дві половинки майбутньої гуні зшивають і кидають у валило – дерев’яний цебер конусоподібної форми. У природній пральній машині вовна без жодних хімічних речовин відпереться до сліпучої білизни; ворс підніметься й гуня стане пухнастою.

Біля валила відбулася своєрідна фотосесія. Через якийсь час вона продовжилася біля Діда – величезної скульптури, вирізаної на стовбурі спиляного дерева.

…Повернувшись у село Річка, заїхали ще до двох майстринь – Ганни Василівни та Марії Іванівни з однаковим прізвищем Гельбич. Вони рідня, почали займатися ткацтвом 6 років тому. Тчуть на кроснах, встановлених удома у першої з них. Кажуть, що ціна за їхні вироби останні роки дещо підросла і звичайну (не коцованю, виткату яку набагато складніше, ніж звичайну) можна продати за суму, еквівалентну 200 доларам.

Як комерційний успіх, згадують випадок, коли на замовлення обласного драмтеатру виготовили 8 гунь. Тоді, кажуть, непогано вдалося заробити.

Сьогодні своєрідним менеджером річківських ткаль є Христина Гичка. Вона шукає і знаходить замовників. Каже, що її мамка виготовила гуню навіть Президентові України Вікторові Ющенку.

Свого часу Христина Гичка створила в сільській школі музей старовинних речей річанців. Шкода, що під час реформування навчального закладу це зібрання старовини було ліквідовано, частина експозиції назавжди втрачена.

Сьогодні в планах ентузіастки – створення такого ж закладу на базі сільського будинку культури. Очільниця культурної сфери Вікторія Янчик запевнила Христину Василівну, що та матиме підтримку з боку керівництва місцевої громади.

Учасники народознавчої експедиції, покликаної збагатити Регіональний та Національний переліки елементів нематеріальної культурної спадщини традицією виготовлення гунь у Річці, повернулися до Ужгорода пізно ввечері. Деяка втома від поїздки в глибинку, часто глибоким бездоріжжям, цілком виправдана: пройдено чи не найважливіший етап дороги, яка завершиться визнанням унікального, ЖИВОГО народного ремесла.

Василь БЕДЗІР,

провідний методист інформаційно-редакційного сектору КЗ «Обласний організаційно-методичний центр культури» Закарпатської обласної ради

Фото АВТОРА.