Пряник-медяник: в ужгородському замку діє виставка, присвячена традиційному різдвяному смаколику (ФОТО)

Ідея зробити міні-виставку, присвячену прянику, Валерії Іванівні спала на думку, коли у фондах краєзнавчого музею вона натрапила на старовинну бляшану вивіску цеху пряничників із Мукачева. В її інвентарній картці значилося, що вивіска у 1930-х була подарунком удови мукачівського пряничника Онтола Буговскі Державному музею Легоцького (сам Тиводар Легоцький на той час уже не жив, з його приватної колекції старожитностей був сформований перший музей у краї). Де саме в Мукачеві працював цех пряничників та коли він був заснований – відомості знайти не вдалося, це питання потребує додаткових досліджень. Фахівці музею припускають, що вона походить із XVIII століття, бо саме тоді медові пряники почали входити в моду і стали масовим продуктом. Величезна цінність вивіски, яка є справжнім витвором ужиткового мистецтва, полягає в тому, що на ній ми можемо бачити найпопулярніші форми й кольорову гаму пряників.

У той час медяники часто продавали під час відпустів, на великих ярмарках, біля церков у великі свята (частіше за все, на Різдво), кожна фігура була символічною й несла певний посил. Хлопці купували для своїх подруг сердечка (це була одна з найпопулярніших форм, пізніше на серцях почали глазур’ю робити короткі любовні надписи чи вірші); для хлопчиків батьки купували великі пряничні мечі (ними можна було гратися), а дівчаткам – так звані «бабовки», ляльки. Але як вони виготовлялися?

На виставці в музеї можна знайти відповідь і на це питання, адже там представили спеціальні дерев’яні форми для медяників. Всього у колекції Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького зберігаються 22 форми, з якими працювали колись два мукачівські пряничники: Єнев Кирі та Мігаль Штолл. Їхні вдови подарували форми у 1931 році мукачівському музею Легоцького. Ця колекція дерев’яних форм є хоч і не найбільшою в Україні (до прикладу, в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва зберігається 58 пряничних форм), проте вражає своєю різноманітністю і майстерністю виконання. Майстри, які вирізали візерунки з обох боків товстого шматку деревини, на жаль, не залишили ніде своїх імен, штампів чи року виготовлення, однак одразу видно, що це були чудові різьбярі, котрі зналися на своїй роботі. Вони мали вирізати візерунок у дзеркальному відображенні, бажано такий тонкий і детальний, щоб кожен хотів потім придбати такий пряник. На одній із форм бачимо кошик (символ достатку), на іншій – гроно винограду (виноградарство було важливою галуззю для Мукачева), люльку для куріння, музиканта з контрабасом, гусара на коні (як іграшку для хлопчиків) – усіх мотивів і не перелічити.

Аби показати відвідувачам музею увесь процес виготовлення пряників із допомогою дерев’яних форм (оскільки багато хто помилково думає, що пряники запікалися просто у цій формі), автори експозиції дуже акуратно зробили кілька пряників, відфотографувавши кожен етап. Оскільки форми є дуже старими і потребують вкрай бережливого ставлення, тісто для тестових пряників зробили не з меду (аби цукор не зіпсував деревину), а з борошна, солі й води. Шматочок тіста вдавлювали у змащену рапсовою олією форму, розкачували качалкою, акуратно з форми витягали, ставили на папір або деко рядочком, після чого запікали.

У давнину все робилося майже так само, лише тісто робили дуже солодким (борошно з медом у пропорції 1:1, плюс додавалася цукрова патока). Тіста робили одразу дуже багато, майже цілу діжку – саме тому пряничниками працювали чоловіки, а жіночу працю використовували вже на етапі оздоблення. Замішане тісто могло стояти у діжці дуже довго, кілька місяців поспіль. Готовий виріб теж мав тривалий термін придатності, тож пряничник працював наперед, накопичував продукцію, а потім вивозив її продавати на ярмарок чи до церкви на велике свято. Як видно на старовинній вивісці пряничного цеху, деякі пряники розмальовувалися білковою масою, а «бабовки» – пряники-лялечки для дівчат – розписували кількома кольорами.

Готові пряники, виготовлені працівницями музею з допомогою справжніх дерев’яних форм, вражають оригінальністю візерунків і їхньою деталізацією. Такий пряник, мабуть, шкода було їсти. Для оформлення виставки пряники підвісили на червоних стрічках, щоб кожен гість міг їх роздивитися з усіх боків. До слова, ця деталь – червоні стрічки – відголосок родинної історії ідейної натхненниці виставки, завідувачки відділу історії та краєзнавства музею Валерії Русин. На весіллі її батьків 1 січня 1949 року над столом натягнули мотузку і над тарілкою кожного гостя повісили на червоній стрічці медовий пряник у вигляді серця. Тож цей декор теж має певну історію.

Міні-виставка, присвячена прянику, розміщена в експозиції «Тиводар Легоцький (1830 – 1915) – історик, археолог, музеєзнавець», бо саме з музею Легоцького дійшли до нас предмети, пов’язані з ремеслом пряничників. Подивитися на чудові дерев’яні форми, вивіску пряничного цеху та готові пряники в ужгородському замку можна буде до 20 січня.      

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»