Історик Антон Бондарєв в Ужгороді: «Я – тут, але серце рветься за Харків» (ФОТО, ВІДЕО)

Врешті Антон погодився на вмовляння друзів переїхати з мамою до відносно безпечного Закарпаття, яке він добре знає завдяки чотирирічній дослідницькій роботі на тему боїв у Карпатах під час Першої світової війни. Саме цій темі Антон присвятив свою першу публічну лекцію, що відбулася у стінах ужгородського замку. Там він і розповів «Про Заходу» про те, що пережив у Харкові, і як тепер оговтується від війни на Закарпатті.

– Антоне, наша програма – оптимістична, ми показуємо людей, котрі не ховаються, як равлик, а шукають можливості, аби далі жити і працювати. Ви для багатьох людей є орієнтиром. Нескореною людиною. Ось і зараз в нових реаліях нові дії. Розкажіть про вашу лекцію. Що ви презентуєте сьогодні закарпатцям?

Це – спільний проєкт з моїм близьким другом Федором Шандором, який мене витяг на Закарпаття. Також це проєкт гуманітарного центру Харківщини, оскільки я є волонтером цієї організації та спецпідрозділу «Кракен» на Закарпатті. Це відкриті лекції, які присвячені воєнним діям на Закарпатті, присвячені туризму. Найближчим часом ми плануємо робити в Ужгороді велику фотовиставку зі зображеннями зруйнованих будівель Харкова. Якщо Господь дасть, будуть лекції не тільки про історію Закарпаття, а і про Харків, Слобожанщину, бо на Закарпатті не всі знають, хто такі ці невгамовні слобожани. І будемо трохи підтримувати наших, хто сюди переїхав. 

– Справді, нині харківська діаспора у нас дуже потужна. Кого з активних переселенців не спитаєш – усі з Харкова.

Так, «харківець» стає зараз як національність.- Я так розумію, що слобажани – активні люди.

Якщо йдеться про корінних, мабуть, так. Я є нащадком родин, які колонізували Слобідську Україну. Я знаю свій родовід, оскільки займаюся генеалогією, родоводами. Я не чоботар без чобіт. Знаю, що мої пращури у XVII столітті переїхали з Вінниці на Слобідську Україну і заснували там села. Є навіть велика кількість топонімів, пов’язаних з моєю родиною. Так, у нас є своя ментальність.

– Розкажіть мені про свою роботу. Мені дуже цікаво, як же ж створюються генеалогічні дерева. Мабуть, далі буде ще більше запиту для того, щоби кожен українець знав, якого він роду і племені.

У нас в Україні генеалогія є штукою комерційною. Я родоводами почав займатися через дослідження. Я був дослідником історії Харкова, проводив екскурсії, читав лекції. Але серед краєзнавців є великий плагіат: той візьме, той візьме. Потім я почав  3-4 роки тому генеалогічними деревами займатися просто, щоб було що їсти. Люди цікавляться своїм минулим. Ціна залежить від обсягу метричної книги або від кількості інформації, яку треба відпрацювати. До речі, дуже багато закарпатців мають східноукраїнське коріння, бо у вас тут дуже мішаний регіон. Мені здається, що якби люди дізналися про своє коріння з Полтави, з Харкова, то вони би сприймали війну вже як свій особистий біль. Що то є земля і край їхніх пращурів, що це не щось далеке, а що це щось своє. І коли ми приїхали на Закарпаття, я розумів, що я просто не маю права складати руки. Я намагаюся займатися підтримкою наших, волонтерською діяльністю, працюю над замовленнями з родоводу і я ще намагаюся займатися військовою історією Закарпаття. Ну і знаєте, коли в тебе дуже багато роботи в будинку (у моєї мами перелом руки і теж постійно потрібно допомагати), то не так болить за Харків, оскільки майже всі, хто виїхав з Харкова, кожної години читають новини. Коли в тебе купа праці, ти постійно щось робиш, коли людина заробляє гроші, не бере гуманітарки, вона вкладає гроші, вона може підтримувати тих містян, в яких злидні, то тоді не так болить. Більше роботи, більше активності, більше зайнятості – і державі допомога, і не так серце рветься за Харків.

– Я бачу, що вам все одно це дуже болить. Але давайте поговоримо про ширші теми. Ви – дослідник історії Першої світової війни.

Так, на Закарпатті є дуже багато нащадків мешканців Києва, Полтави, Харкова. У 1914-1915 роках тут багато полягло, але зараз така цікава ситуація, що закарпатці приймають тих, хто колись прийшов їх завойовувати. У вас величезний потенціал по темі Першої світової війни. Дуже паскудно, коли ми знаємо про битви на Марні, Соммі, Вердені, але ми не знаємо, що було на нашій землі. Мені пропонували під час війни виїхати за кордон (там була міжнародна стипендія), але я категорично відмовився. Там ми все ж таки біженці, а тут ми залишаємося громадянами України.

– Ви знаєте, ми колись, як телевізійники, теж брали участь у пошуках поховань часів Першої світової війни, тож ця тема нам знайома. Але хочеться спитати про ту циклічність, яку ми проходимо раз на сто років, бо зараз говорять, що ми – на порозі Третьої світової війни. Хто би міг подумати, що у ХХІ столітті ми знову переживатимемо таке.

Я теж не думав, що у нас може бути війна. Циклічність історії я вбачаю у тому, що колись Слобідську Україну колонізували вихідці з західної України, а тепер їхні нащадки повертаються туди знову. Звісно, ніхто не міг уявити, що українські міста будуть з лютою ненавистю знищуватися. Мене, знаєте, дуже вразив той надпис у Бучі: «Украинцы, а кто вам разрешал жить хорошо?». Це дуже болісно, бо українці створюють, а росіяни – лише руйнують. Це просто біосміття – вже вибачте за такий вислів. Просто моє місто кожного дня вбивають і я не можу спокійно про це говорити.

 – У вас класна футболка, я одразу звернула на неї увагу. Там написано: «Харків – залізобетон». Це – символ Харкова?

Так, цей образ створив відомий харківський художник Патрік Касанеллі, коли на початку війни до Харкова зайшла російська піхота. Харків вистояв, ми дали гідну відсіч і показали, що Харків – це Україна. Ми зламані, але ми – незламні.

  – Я, на превеликий жаль, у Харкові жодного разу не була. Але якби ви мене спитали, яким я собі уявляю Харків (до війни), я би вам сказала, що Харків – це справді культурне, молодіжне, розумне місто. Я думаю, ми його таким ще повернемо – як гадаєте?

Я думаю, що це буде інший Харків. Бо війна – це втрати, це величезні рани. Ми розуміємо, що кожного дня там під обстрілами знаходяться люди – і це впливає на психіку. Хтось кожного дня випиває, у моїх друзів, які виїхали нещодавно до Ліссабона, під час кожного обстрілу Харкова були нервові зриви. Ми розуміємо, що Харків зазнає втрат: і людських, і економічних. Змінюється дух міста. Тож це буде інший Харків. Пам’ятаєте, як там у Шевельова: перший Харків, другий Харків. Ми зараз із вами – на порозі четвертого Харкова. Багато містян не повернуться – це факт. Зараз багато закарпатців перебувають на Слобідській Україні, може, хтось із них закохається у слобожанку чи в Харків і залишиться там. У такому зараз плавильному котлі і формується українська нація. Вже не буде закарпатців чи слобожан – всі ми будемо українцями. У нас є чому повчитися одне в одного. 

А ми переможемо – це точно. Ми просто повинні перемогти, бо якщо ні – нас не буде. Те, що зараз діється в Україні – це геноцид. Це тотальне винищення українського народу, спроба знищити нашу мову, нашу культуру, нашу землю. 

– Але якщо проаналізувати Першу, Другу і Третю світову війну, то що в них є спільного й відмінного?

Під час Першої та Другої війн українці вбивали одне одного (я говорю про українців зі сходу та заходу), а зараз українці допомагають і підтримують одне одного. Це перша, мабуть, світова війні, де українці не воюють один проти одного. Це для мене є величезним показником. Нас не розділяють імперії, наші пращури у Першу та Другу світові війни, мабуть, мріяли воювати на одному боці. Коли Львів стоїть пліч-о-пліч з Харковом – це справжнє єднання.

– Мені здається, що останні кілька років була величезна увага до історії, почали цікавитися нею як старше покоління, так і діти. Те, що ви робите, так само – величезний вклад. Я вірю, що ми ніколи не забудемо своєї історії і не будемо її переписувати. Які ваші побажання з цього приводу?

Мої побажання? У нас, харківців, нині одне побажання: «Тримаємося до перемоги». Коли ти перебуваєш під постійними обстрілами, ти живеш одним днем. Немає жодних планів, є одна ціль – залишитися в живих, не втратити своїх близьких.

 – Для вас Закарпаття – це територія можливостей?

Для мене Закарпаття – це територія, де я працюю вже четвертий рік, це регіон, через який я перестав робити багато харківських проєктів. Це любов до цієї землі. Я ще до війни хотів переїхати на Закарпаття. Але якось по-іншому бачив собі цей переїзд.

«Про Захід»

  Надіслати другу