Втрачений Ужгород: як у місті з’явився пам’ятник Ґабору Дойко (Фото)

Втрачений Ужгород: як у місті з’явився пам’ятник Ґабору Дойко (Фото)
Перш за все, давайте трохи розкажемо про те, хто такий був Ґабор Дойко, адже більшість ужгородців, ми впевнені, знає про нього лише те, що він був поетом і викладачем гімназії. Газета «Ung» у 1909 році розповідала, що Ґабор Дойко народився 21 березня (за іншими даними, 22 березня і навіть 8 травня) 1769 року (за іншими даними, 1768 року) в Мішкольці у родині ремісника. Батька він втратив ще у малому віці, тож вихованням Ґабора та його брата займалася мама. Після закінчення гімназії хлопець, котрий міряв стати священником, поїхав до Кошши (Кошице), де вивчав філософію. Вже тоді у нього почали проявлятися проблеми з легенями, лікар навіть відстороняв його на деякий час від навчання.

 

Після другого року філософських студій Ґабор нарешті міг вступити до духовної семінарії. Зробив це у Будапешті, де й розкрився повністю його поетичний талант. Був він також здібним перекладачем, уміло перекладав Овідія, латину не просто знав, а писав нею вірші, володів також грецькою, французькою та італійською мовами. Талант молодого поета оцінив Ференц Казінці – дуже відомий на той час письменник і просвітник. Він особисто розшукав Ґабора, взяв його під свій патронат і називав своїм найздібнішим учнем. Саме завдяки Казінці ми і знаємо, як виглядав Ґабор Дойко, бо він описав його зовнішність у своїх спогадах, намалював його портрет і замовив художникам виготовити більш професійні копії, на які пізніше й орієнтувалися під час виготовлення пам’ятника.

Ґабор Дойко, малюнок Ференца Казінці

Священником Ґабор Дойко так і не став, за однією з версій, через те, що написав два сатиричних вірші про одного впливового еґерського священника. Тоді поет переїхав до Льоче (нині – словацьке містечко Левоча), де проживав його товариш. Там Ґабор закохався у юну доньку місцевого чиновника Жужанну Райх. Стосунки у цієї пари були складними, але вони надихнули поета на цикл проникливо-сумної любовної поезії. Цікаво, що після того, як Ґабор одружився з Жужанною, своїй дружині віршів він більше не присвячував і про своє сімейне життя згадував із розчаруванням, тож дослідникам про цю сторінку його біографії відомо дуже мало. У той час хвороба поета прогресувала, тож Ґабор з великою радістю прочитав у газеті оголошення про те, що унґварська гімназія шукає викладача на 1795-1796-ий навчальний рік. Поет сподівався, що в Унґварі він почуватиметься краще, тож подав заявку на конкурс. 30 жовтня 1795 року його  прийняли на роботу, та через загострення хвороби Ґабор Дойко з дружиною змогли приїхати до міста лише у грудні.

Попри сподівання, здоров’я поета на новому місці не покращилося, він сильно кашляв (у той час ще не знали про заразність туберкульозу, тож викладач цілком міг поширювати небезпечну хворобу серед учнів), часто не міг через це виконувати роботу, тож на заняттях у гімназії, яка в той час працювала у будівлі нинішнього Ужгородського торговельно-економічного коледжу КНТЕУ, Ґабора Дойко заміняв директор. Після завершення навчального року, влітку 1796-го, поет поїхав до лікаря, але восени повернувся до Унґвара у ще гіршому стані. До роботи він уже не ставав, відмовився від посади вчителя, а 20 жовтня 1796 року 27-річний поет помер. Вже наступного дня його поховали на кладовищі на горі Кальварії. Та попри те, що був він доволі відомими на той час молодим поетом, скромна могила його була швидко забута. Газета «Ung» це пояснювала тим, що вдова Ґабора Дойко після поховання чоловіка покинула місто, а друзів чи добрих знайомих тут він через хворобу і нетривалий період проживання не мав. Всього через 9 років після смерті поета місце його поховання вже ледве могли знайти, а у 1892-му навколо цього й узагалі розгорівся скандал.

Того року гімназист Іштван Пинтек із товаришами знайшов на Кальварії старий дерев’яний хрест, на якому вичитав прізвище Ґабора Дойко. Хлопці розповіли про знахідку своєму вчителю, керівнику гімназійного поетичного гуртка імені Ґабора Дойко. Вчитель, отримавши дозвіл міської влади, переніс хрест до гімназії і повідомив про чудову знахідку у всі газети. Подальші дослідження і пошуки, за даними газети «Ung», однак, довели, що цей хрест не може походити з могили поета. А от газета «Pesti Hirlap» пізніше розповідала, що ця історія була всього лише розиграшем, бо гімназисти просто підписали шматок старої дощечки самі, після чого закопали її на Кальварії. Тоді, мовляв, про цей інцидент тихенько забули, боячись, що уся країна сміятиметься з викладачів гімназії, котрі поспішили повідомити про важливу знахідку усім дослідникам.

Результатом цієї історії стало те, що постать Ґабора Дойко остаточно постала з небуття й інтелігентні кола міста, не розуміючи, як сталося так, що могила поета була втрачена, ініціювали вшанування його пам’ятником. Спершу цей пам’ятник хотіли встановити у сквері на початку вулиці Собранецької, неподалік Кальварії, де був похований поет. Однак незабаром спеціальний комітет, який зібрався з цього питання, вирішив, що найкраще для цього підійде парк перед новою будівлею гімназії, яку тоді ще навіть не добудували.  Тоді ж, у 1892-му, почали збирати кошти на спорудження пам’ятника (цікаво, що найбільшу пожертву – 1300 крон – зробив Червоний Хрест). Коли у 1895 році назбиралося вже 2000 крон, оргкомітет доручив відомому місцевому скульптору і викладачу промислової школи Яношу Петрідесу виготовити кілька варіантів пам’ятника (ці виконані з гіпсу 4 варіанти станом на 1909 рік зберігалися у бібліотеці товариства імені Ґабора Дойко). За свою роботу Петрідес отримав винагороду у 200 крон, та зрештою його доробки так і не використали.

З новою силою ідея пам’ятника спалахнула у 1907 році завдяки новому директору гімназії Мігаю (Михайлові) Романцю. Збір коштів відновився і за два роки вдалося зібрати всю необхідну для спорудження пам’ятника суму. Потрібний залишок – 1500 крон – виділив міністр Альберт Аппоні з тією умовою, що ескіз пам’ятника узгодять з Державною мистецькою радою. Тоді ж було вирішено попросити, аби пам’ятник виготовив колишній житель Унґвара, уже відомий на той час скульптор Едмунд (Еде, Одон) Самовольський. 17 березня 1908 року Самовольський підписав відповідну угоду. Спершу передбачалося, що погруддя буде виготовлене з бронзи, а постамент – із місцевого вапняку. Однак мистецька рада попросила, щоб погруддя виготовили з каррарського мармуру і навіть погодилася додати суму, оскільки цей матеріал здорожчував роботу. 

Скульптор Едмунд Самовольський 

Перед Самовольським поставили важку задачу, адже жодної фотографії Ґабора Дойко він не мав, мусив орієнтуватися лише на малюнок у давньоримському стилі, зроблений колись Казінці, та на його ж опис, який звучав так: «Зросту невисокого, але стрункий і такий прямий, ніби все життя провів у руках вчителя танців. Хвилясте темне волосся на плечах, дуже гарний ніс із горбинкою, найкрасивіші губи, довгі брови, не гладеньке, але чисте лице, кістляве високе чоло, грайливі блакитні очі». Самовольський зобразив поета по-своєму: сумним, тендітним, не прямим, а зажурливо-похиленим. Обличчя Ґабора Дойко нахилене донизу, тому рис його майже не видно. В одязі вгадується реверенда, яку молодий поет носив у часи, коли навчався на священника.    

У серпні 1908 року погруддя було готове і Еде Самовольський приїхав до міста, аби проконтролювати встановлення постаменту. Цілий день скульптор зі своїми робітниками копався у саду гімназії, а наступного дня знову поїхав до Будапешта, де тоді мешкав. У кінці вересня 1908 року до міста привезли і готове погруддя, встановили на постамент і одразу покрили полотном, щоб ніхто не побачив, як воно виглядає.

Фото – з газети «Vasárnapi Ujság», 1909 рік

Урочисте відкриття призначили на неділю, 3 жовтня 1908 року. То був чудовий осінній день, сонячний і теплий. До міста з’їхало чимало поважних гостей, прибув і Едмунд Самовольський із дружиною та двома сестрами. Будівлі навколо гімназії і, звісно, сам фасад гімназії, красиво прикрасили. Розпочалися урочистості об 11.00 виконанням гімну та вітальним словом директора гімназії Михайла Романця. Промова була дуже довга і натхненна, а коли вона завершилася, з погруддя зняли полотно, і всі побачили сліпучий білий мармур, з якого був виконаний сумний образ Ґабора Дойко. Далі була символічна церемонія передачі пам’ятника містові (за відсутності мера, погруддя приймав головний лікар міста Якоб Орсаґ) і традиційне покладання віночків, а завершилося все декламацією віршів і ще одним коротким виступом хору.

Урочисте відкриття пам’ятника, фото – з журналу «Tolnai Világlapja», 1909 рік

Однак на цьому святкування не закінчилося – о першій годині дня був запланований обід у ресторані готелю «Корона». Гості трохи запізнилися, але загалом обід був дуже вдалим: запрошені їли, пили, знову виголошували промови, розважалися під музичний супровід відомого Дюли Лані. Увечері, трохи перепочивши, гості зібралися у театрі на урочисте зібрання місцевого Товариства шанувальників мистецтва, яке підготувало виставу. А з театру шановане товариство перейшло до зали казино (нині – приміщення Обласного центру здоров’я на пл. Театральній, 6), де розважалося і танцювало до 4-ї години ранку.

Загалом на спорудження пам’ятника жителі міста, меценати з усієї Угорщини та владні установи зібрали 7713 крон, з яких найбільша частина – 6100 крон – стали гонораром Едмунда Самовольського. Решта пішли на матеріали для пам’ятника та постамент, а також на витрати для організації свята. З тих пір перший пам’ятник міста стояв у палісаднику гімназії, навколо нього підростали дерева (у 1918-му році газета «Ungvári Közlöny» писала, що погруддя вже не видно серед дерев, тож із таким же успіхом його можна було встановити десь у підвалі) і кипіло життя.

А у 1945 році, коли Ужгород став радянським, погруддя повалили, частково пошкодивши (найбільше постраждали ніс та руки поета). На постамент же встановили погруддя Леніна.

Погруддя Леніна у палісаднику хімічного факультету, фото – з архіву Олександра Герешка

Якою ж була подальша доля пошкодженої скульптури Ґабора Дойко? Завгосп Янош Фейка, аби зберегти, закопав його, там-таки, на території університету, в землю. Викопали скульптуру лише у 1990 році, перевезли на територію Художфонду і відреставрували.

Пошкоджена скульптура перед реставрацією, фото – з архіву краєзнавця Шандора Ковача

Тим часом Товариство угорської культури Закарпаття почало переговори з містом та університетом про можливість встановлення погруддя Ґабора Дойко на тому ж місці, де воно стояло до 1945 року. Переговори тривали кілька років, та нарешті 16 квітня 1994 року перший пам’ятник Ужгорода знову повернувся на своє історичне місце, де знаходиться і досі.

Повторне встановлення пам’ятника, 1994 рік. Фото – з архіву краєзнавця Шандора Ковача

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

 

04 квітня 2021р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів