Через карантин овець на полонини в Закарпатті відправили без фестивалю, але не менш колоритно

Міжгірщина – не єдиний район на Закарпатті, де чи то в травні, чи на початку червня (в залежності від погоди) вівчарів із отарами урочисто проводжають на полонини. 

Оберігаючи Карпатські традиції

Проводи вівчарів на полонини – завжди особлива подія, яка супроводжується співом, танцями й благословенням. Свято склалося на основі давніх традицій жителів Карпат (гуцулів, бойків), згідно з якими вигін худоби на літування проводився урочисто, з магічними обрядами, піснями й танцями. Метою було очистити свійських тварин від усього злого, а те зло примусити увійти в якийсь сторонній предмет. Використовували різні засоби очищення: вогонь, свячену воду, молитви, замовляння, биття тварин гілкою свяченої верби тощо. 

Під час проводів ґаздиня виносила худобі залишки свяченої паски або хліба й годувала її на щастя. Ґазда вирізував кілька дернин із зеленою травою, клав з обох боків воріт і застромляв у них гілочки квітучого терену. Крізь такі ворота свяченою вербою виганяли худобу. "Саме з цього дня починається відлік нових трудових вівчарських буднів, тому багато наших родин вбачають у святі не просто звичні гуляння, а щось більше – рідне, верховинське. Сюди приходять мешканці не лише селища, навколишніх сіл, а й приїжджають гості з усього району, спілкуються давні друзі, частують ветеранів, ватагів отар", – розповідають учасники фестивалю в закарпатському селищі Ділове.

У Карпатах овець вважають символом достатку. А відтак, передаючи з покоління в покоління майстерність ведення ремесла горян, зберігаються Карпатські традиції.

Ватра як "живий" вогонь літування

Напередодні свята на місце літнього табору в горах виряджали старшого – ватага, який головував у всіх справах. Промовляючи молитву, він відчиняв двері господарських споруд, спостерігав за тим, як готували місце для ритуального багаття – ватрище, кидав у нього підкову, яка мала охороняти табір від блискавки та грому. Потім ватаг брав загострене з обох кінців сухе поліно зі шматочками ґноту й швидким тертям за допомогою кременя здобував "живий вогонь" (ватру).

Давши ватрі розгорітися, ватаг набирав жару і, нашіптуючи молитву, кидав його у воду. Потім тією водою кропив навхрест усі будівлі та маржину (худобу), яка вже надійшла (решта води зберігалася в пляшці до кінця сезону). Потім ватру врочисто заносили і клали на ватрище. Цей вогонь підтримувався протягом усього літування. Восени, відходячи додому, ватрище не гасили, а давали можливість згаснути самому.

Взявши з ватрища розжарену скіпку, ватаг обходив усі будівлі, читаючи "Отче наш". Потім клав її на ворота, через які мусила ввійти череда. Прийнявши череду, окропивши її водою та очистивши "живим вогнем", готували вечерю. Коли всі приготування закінчувались, ватаг трембітою скликав пастухів до спільної молитви.

Магічне свято міри

На Верховині свято проводів тваринників і худоби на полонини традиційно називалось "мішання" - від дієслова "змішувати". Одного дня овець і кіз зганяли в єдину громадську отару і там визначали міру надоїв молока від кожної вівці і кози, щоби після віддати його газді у вигляді величезного будза сиру. Подекуди "мішання" називали ще й святом міри.

Магічним числом у вимірах об'ємів рідини у верховинців завжди було число шість. Вимірювання, перед початком літування, було дуже скрупульозним. Найменшою одиницею була цінянка. Цінянки – це великі лож­ки, які збереглися у старших господинь до сьогодні та використо­вуються ними при "рідкому посолі" для дозування ропи (ропа -розведена у воді сіль).

Назва "цінянка", очевидно, походить від сло­ва "ціна", "оцінювати". Одна цінянка дорівнює трошки менше 42 г. Шість цінянок становлять один кубай, який дорівнював 250 г. Очевидно, слово "кубай" походить від слова "кубок", який мав мало спільного за формою з кубками бенкетними, котрими давні слов'я­ни "дегустували" хмільні меди, але є близьким за об'ємом. Один кубай вміщав рівно шість ложок-цінянок.

Наступною міркою була коновця, яка вміщу­вала в себе шість кубаїв, тобто рівно півтора літра. Коновцею, або ж коньовкою, тепер називають маленьку хатку, або ж кімнатку, а вислів "живе в коньовці" відносно когось є проявом жалю або знева­ги. Шість коновць – це вже ґелета, або ж ґелетка, вміст якої дорівнював 9 л. Хитрі ґазди стали вимірювати коньовку півлітровими пляшками, наливаючи їх до країв. Таким чином, вміст "ґелети" збільшувався до 9,5 л. Не менше шести ґелет становила путина, тобто дерев'яна діжка місткістю від 54 л і більше. При зливанні в путину молока воно пінилося, очевидно, звідси і походить назва "путина".

До прикладу, на одному із свят проводів на Закарпатті від понад 170 голів овець та кіз було надоєно майже 1500 гелет запашної продукції. А газди, в яких показники найвищі, мають право першими забирати з полонини сир та вурду.

Гуцульський сир

Сир, бринза, вурда, будз - це головні різновиди гуцульського сиру. Відрізняються вони за кольором, смаком, стуктурою і технологією приготування. Спершу молоко скисає, його проварюють, утворюються згустки сиру, їх виймають руками , зліплюючи в кулі завбільшки з баранячу голову, вивішують, щоб процідився і спресувався. Сир дрібненько перетирають з сіллю і зберігають у дерев'яних кадках вже бринзу, тому справжня гуцульська бринза розсипчаста і солена, а не пружня і волога як у нас в магазинах.

Те, що продається в магазинах – це швидше просто гуцульський сир, саме так він і виглядає. Якщо сир прокоптять – це будз. Будз зберігають в колибах на полицях прикривши мішковиною, а шкоринка у нього як у хліба - товста і коричнева. Після того, як з кислого молока вийняли сир, все що залишилося - м'яка сирна маса – це вурда, її теж формують у кульки, але вони вже не такі пружні як сир і легко розвалюються, якщо доторкнутися ложкою. На смак вурда ніжна і просто розчиняється, якщо притиснути язиком до піднебіння.

І ще кілька цікавих фактів:

Бринза здавна відома світу, про цей продукт згадує навіть Гомер в одному зі своїх знаменитих творів;

Овече молоко вимірюється гелетами - це близько 12 літрів. З цієї кількості молока можна приготувати 3 кг бринзи;

Старший чабан повинен був бути людиною заможною, щоб своїм майном поручитися за отару під час літнього випасу;

Дзвіночки на шиях овець не тільки допомагають їм не загубитися в тумані, але і відганяють злих духів;

У Карпатах набирають популярність походи в гори до чабанів, де можна познайомитися з особливостями чабанського побуту, взяти участь в майстер-класі з виготовлення бринзи, погладити маленьких овечок і купити додому екологічно чисте карпатське продукт;

У Колочаві на Закарпатті є зворушливий пам'ятник пастуху з маленькою овечкою.

На пасовищах чабани перебувають до кінця вересня. Там вони живуть і заготовляють овечий сир.

zak.depo.ua

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі