Фестиваль “Шипот” цьогоріч, можливо, був останнім справжнім “Шипотом”

Звісно, подібні заголовки читачі бачили не раз, і все ж “Шипот” упродовж 16 років жив і радував тих, хто прагнув оригінального відпочинку на природі. У зникнення цього неформального фестивалю і справді важко повірити, адже його популярність із кожним роком лише збільшується, і цьогоріч наметів на легендарній галявині було рекордно багато. Але те, що “Шипот” розростається в геометричній прогресії, не радує старожилів і засновників фестивалю. Вони ж бо задумовували його як щорічне зібрання старих друзів-хіпі, а тепер на галявині можна побачити кого завгодно, лише не тих, хто колись знайшов це чарівне місце.

 

Цьогорічний “Шипот” був для мене 9-м, і поверталась я звідти з твердим переконанням, що ювілейного разу туди не поїду, досить уже, виросла, нецікаво. Не подумайте, що я кажу так, аби бути схожою на ужгородських засновників фесту, котрі зібрали речі й вирушили додому просто на івана Купала — свято, яке на “Шипоті” відзначають величезним вогнищем, грою на музичних інструментах і танцями до самого ранку. Вони мали свої причини покинути власне “дітище”, серед котрих і те, що на фестиваль щороку з’їжджається все менше цікавих їм людей, а замінює їх “зелена” молодь, що не має жодних ідейних переконань — лише бажання випити й спробувати наркотики. Я ж із року в рік переконуюся в тому, що, мабуть, мала рацію моя подруга, котра закохалась у це місце, приїхавши одного разу, після чого сказала: “Перший “Шипот”, як перше кохання, — враження від нього не повториш”. Зі мною було так само: побувавши там уперше, я не припиняла захоплюватися надзвичайною природою, дивуватися ставленню людей до життя, співрозмовника, друга, коханої людини, культурі поведінки, ерудованості, посмішкам, одягу, прикрасам, розмовам, а головне — тому, що всі люди на “Шипоті” різні й неповторні. і от минуло 9 років, я стала мамою й мене почали страшенно дратувати батьки, котрі їдуть високо в гори, де часто бувають холодні ночі та сильні зливи, з маленькими дітьми, для комфортного перебування яких вони не передбачили зовсім нічого; люди, що кричать: “Оце тєма!”, коли прогоріла ватра розпадається і якась колода зачіпає танцюючих під нею шипотців; випадки агресії й насильства (цьогоріч на івана Купала на шипотській галявині знову з’явилися представники правоохоронних органів з автоматами наперевіс, котрі шукали того, хто вночі кілька разів ударив ножем молодого хлопця. Потерпілого доправили до лікарні, де він упав у кому; пізніше затримали підозрюваного й весь день шукали на галявині закинутий у кущі ніж) та молодики, котрі пихато говорять тобі: “Я цьогоріч далі великого вогнища не ходив, бо на верхній галявині живуть самі гопники”, хоча сам нічим від гопника не відрізняється.


Звичайно, не все на “Шипоті” так погано. Туди досі приїздять мої добрі знайомі, котрих я рада бачити хоча б раз на рік, — це щирі й розумні люди, вони хоч і погодилися з тим, що фестиваль дуже змінився, все ж обіцяли приїхати сюди й наступного року. інтернетом давно гуляли чутки про те, що старожили “Шипота” покинуть це місце й перенесуть свої зустрічі в інший, не менш мальовничий куточок Карпат. Але вони приїхали, хоч і знову говорили, що востаннє. Власне, цей фестиваль здатний вижити і без тих, хто його засновував, от тільки без них він буде зовсім іншим. Розчаровані “Шипотом” покладають велику надію на легендарний європейський фестиваль “Райдуга” (“Rainbow”), який його організатори цьогоріч планують провести на Закарпатті. Точне місце, де він відбудеться, три-мається у великій таємниці й передається зазвичай у спеціальних запрошеннях — так “Райдуга” перестраховується від долі “розбавленого” за роки існування “Шипота”. Оскільки адреса “Rainbow” постійно змінюється, поринути в справжню хіпі-атмосферу в нашому краї можна буде лише цього літа. Хтозна, можливо, цей європейський фестиваль багато в чому надихне завсідників “Шипота”, котрі, чого правди таїти, настільки закинули організаційні моменти, що навіть традиційні запрошення для найближчого кола друзів цього року не надрукували.

То чому ж я не хочу більше на “Шипот”і А тому що бачу, як його руйнують: я, мої друзі та й самі ж його завсідники. Бо коли людина, з котрою багато років асоціювали “Шипот”, вихваляється молодим “піонерам”, що він усе життя бореться з системою, але не піддається їй, а потім пропонує заплести расточку (пасмо волосся, обплетене різнокольоровими нитками) за 30 гривень — це не “Шипот”, бо “Шипот” не продається. Звісно, до наступного літа я цілком можу заспокоїтися і знову заскучати за цим дійством, та вже зараз знаю, що потім скажу: “Перший “Шипот”, як перше кохання, — вражень від нього не повториш”…

Тетяна ЛіТЕРАТі, “Ужгород”

 

24 липня 2009р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів