Ірина Білик: "Якби я могла щось більше, ніж співати, то певне була би дружиною священика і щодня ходила би до церкви"

І справді, незважаючи на відсутність грошей у кишенях та недешеві квитки, зал був повний, як і чотири роки тому. Програма української примадонни змушувала поринати у спогади завдяки пісням, які Ірина писала ще на початку своєї зоряної кар’єри. І, як зізналася сама співачка, минуло вже стільки часу, що вона вже позабувала слова деяких із них. А виконання нових композицій повертало в реальність, в якій зараз живе або прагне жити співачка — любов глядачів, любов чоловіка і просто любов. Все те, що дозволяє бути щасливою і додає снаги працювати далі, минаючи ще не один творчий ювілей... Після двогодинного концерту Ірина Білик погодилася відповісти на кілька запитань кореспондентки газети "РІО".
— Під час виступу з ваших вуст кілька разів лунали побажання на адресу глядачів бути щасливими. Скажіть, будь ласка, чи вважаєте себе щасливою і в чому полягає ваше особисте щастя?
— Звичайно, я щаслива людина. Ось, наприклад, коли їду в якийсь тур, то турбуюся про те, щоб не захворіти, щоб заспівати всі пісня, які люблю і які люблять глядачі. Щоб вдома було все добре. Щоб були лише гарні новини. Коли я відчуваю, що все добре, почуваю себе щасливою. Я маю кохання, коханого і своїх любимих глядачів, це для мене щастя.
— Ви на сцені 20 років. Якби випала нагода щось змінити, відкоригувати, що би ви змінили?
— За ці 20 років я пройшла крізь багато ситуацій і людей. Я могла б сказати, що деяких людей хотілося б, щоб узагалі в моєму житті не було. Але ці всі люди були потрібні мені, через деяких із них я падала, але для того, щоб можна було знову встати, знову щось робити. Якийсь час ти на коні, ти королева, потім знову з’являються люди, які заважають тобі бути щасливою. Але я вдячна навіть тим людям, які в якийсь момент були в моєму житті, однак через різні обставини зараз відійшли від мене і ми не бачимося вже багато років. Тому напевно я б нічого не змінювала.
— Як вважаєте, в який
час було легше починати, як ви — 20 років тому, коли в Україні ще не було шоу-бізнесу, коли потрібно було його самому створювати, чи зараз, коли прорватися до шоу-бізнесу значно важче, коли глядач є більш обізнаним, а відповідно і більш примхливим?
— Однозначно можу сказати, що мені легше зараз — це точно. Коли я починала, пригадую, перший ешелон, усі найкращі готелі, зали діставалися тим людям, яких я чула з дитинства. Це улюблені мною Василь Зінкевич, Софія Ротару, Микола Гнатюк. Я дивилася на них і думала, що ніколи не зможу зайти в ту студію, де вони працювали, і ніколи не зможу побачити повний зал на своїх концертах, як у них. Думаю, що за нами ідуть люди на 20 років молодші й ми їм так само потрібні, як були потрібні мені ті люди, щоб вони дивилися на нас і брали приклад із нас. А ось коли вони підростуть, а ми вже станемо тією ж Ротару і Білоножко, то за ними теж підуть нові люди. Завжди добре, коли в тебе "і день твій, і місяць твій", як, наприклад, сьогодні у мене в Ужгороді. Але я розумію, що колись це закінчиться і на зміну мені прийде хтось інший, молодший, а я вже буду сидіти вдома і дивитися телевізор.
— Ви дуже багато працюєте. Ось і зараз після одного всеукраїнського туру зробили додатковий тур для міст, які не потрапили в перший. Крім того, недавній вихід чергового альбому говорить про ваш трудоголізм. Звідки берете сили?
— Я співаю, поки можу співати. Бувають інколи ситуації, коли, наприклад, хворію, але навіть тоді намагаюся не зривати концерти. Так і нещодавно, коли завершився мій перший тур до 20-річчя на сцені трьома концертами в Києві, я просто не могла їх відмінити. Ці виступи були дуже важкими. А сила моя полягає в тому, що я просто не можу не вийти.
— У кожній справі, якою людина довго займається, настає якийсь критичний період. У вас не виникало за час вашого перебування на сцені бажання все покинути?
— Розумієте, моя робота не супроводжується якоюсь метою. Метою можна хіба вважати моє бажання розказати людям ті пісні, які я пишу або які пишуть для мене. Раніше я думала, що можу щось змінити, переробити світ. Але якось одна мудра людина мені сказала: Іро, не намагайся щось або когось змінити, бо не ти їх придумала. Знаєте, після цих слів мені стало значно легше. Єдине шкода, що цю фразу я почула лише минулого року. Треба жити своїм життям і віддавати людям лише те, що можеш, не більше і не менше. Якби я могла щось більше, ніж співати, то певне була би дружиною пастора або священика і щодня ходила би до церкви. А так просто співаю, хто хоче — слухає, а хто не хоче, то не слухає. Але те, що сьогодні був повний зал в Ужгороді, свідчить і про любов глядачів до мене, а не тільки мою до них, а відтак і про ще один мій щасливий день. Я дуже сподіваюся, що наступного разу зустрінуся з глядачами в Ужгороді не через два, три чи п’ять років, як за законами шоу-бізнесу, а вже восени з новою програмою.

РІО

 

28 березня 2009р. -->