«Мені вже 59, але я продовжую воювати!..» Історії з фронту від 128-ї бригади

Після строкової служби в радянський період він залишився в збройних силах, служив у тодішній Німецькій Демократичній Республіці, потім на території Білоруської РСР, затим в Україні. Відтак на якийсь час пішов у цивільне життя, займався своїм господарством на Прикарпатті біля Яремчі. А в 2014-му сам пішов у військкомат і потрапив у 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду.

– Я був головним старшиною нашого підрозділу, – розповідає Микола. – Найгарячіші дні в зоні АТО – це бої за Дебальцеве взимку 2014 – 2015 років. В середині лютого бригаді довелося відходити в бік Артемівська (теперішній Бахмут). Були люті морози, ми пересувалися на БМП серед ночі, а росіяни вели по нас безперервний вогонь із різної зброї. Я сидів на місці старшого навідника, а оскільки механік у темряві майже нічого не бачив, підказував йому дорогу. Голос від холоду пропав, тому коли треба було повертати праворуч, плескав його долонею в праве плече, а коли ліворуч – у ліве. Дорога від Дебальцевого до Артемівська йшла пагорбами – то вниз, то вгору, і за рахунок цих маневрів і швидкості нам вдалося вискочити з-під ворожого вогню.

Після демобілізації восени 2015 року Микола повернувся додому й зайнявся домашнім господарством. Місця біля Яремчі дуже мальовничі, тому час від часу до нього в гості на відпочинок приїжджали бойові товариші, в тому числі командири. Мирне життя тривало аж до лютого 2022-го, поки росіяни не почали повномасштабне вторгнення.

– 26 лютого я був у військкоматі, а через пару днів своїм ходом добрався до 128 бригади, яка вела жорстокі бої в Запорізькій області, – продовжує Микола. – Зустрів тут старих друзів ще з 2014 року. На жаль, дехто з хлопців загинув… У мене теж були небезпечні моменти. Одну локацію, де стояв наш спостережний пункт, росіяни регулярно накривала КАБами (керовані авіаційні бомби із системою наведення) і касетними боєприпасами. Жах, що коїлося. Касетний снаряд прилетів зовсім поруч, мене зачепило в ногу, на щастя, несерйозно. На війні, звичайно, буває страшно. Але якщо мені ставлять завдання, його треба виконати.

Микола пам’ятає службу в радянській армії, тому може порівнювати тодішні часи з теперішніми.

– ЗСУ відрізняються від радянської армії, вони змінилися, і це зрозуміло. Але хочеться, щоб змін було більше, – вважає боєць. – Підготовка новобранців у навчальних центрах має бути кращою, щоб хлопців не доводилося вчити тут заново. Але якщо молодь підходить до мене, я завжди, допоможу, покажу, розповім. Наші хлопці дуже відважні й мотивовані. От якби ще зброї й снарядів більше, бо іноді немає чим воювати… А тих, хто втік за кордон, я не поважаю. Як молода людина може спокійно жити, не виконавши свій чоловічий обов’язок? У часи моєї молодості до хлопців, котрі не служили в армії, дівчата в клубі навіть не підходили, їх вважали неповноцінними. А тепер, коли треба захищати свою країну, кожен справжній чоловік має бути тут. Я так вважаю. Мені вже 59, але продовжую воювати…