Втрачений Ужгород: історія фельдшера Яноша Балога (ФОТО)

Втрачений Ужгород: історія фельдшера Яноша Балога (ФОТО)
Ужгородська міська лікарня, яка до свого переїзду на наш місцевий «БАМ» працювала на місці нинішньої обласної клінічної лікарні ім. А. Новака, має багату історію і славиться лікарями, котрі все своє життя присвятили порятунку хворих. Але сьогодні ми розкажемо вам історію не про лікаря, а про скромного фельдшера, котрий близько 40 років пропрацював у приймальному відділенні міської лікарні – відділенні, де до нього потрапляли хворі з найрізноманітнішими травмами і скаргами.

 

Однієї ночі у приймальне відділення міської лікарні привезли ромського музиканта з ресторану «Верховина». П’яному гостю ресторану щось у виконанні музиканта не сподобалося і він сильно вкусив його за ніс. Фельдшер Янош (чи пак Іван Юрійович, бо сталося це вже після Другої світової війни) Балог вирішив показати місце укусу хірургу, тож викликав чергового лікаря Добоша. Хірург був людиною дуже енергійною, швидкою. Він майже забіг до приміщення, рвучко спитав покусаного ромського музиканта: «Ти хто?». «Добош», – відповів музикант. «Це я – Добош, а не ти», – почав сперечатися лікар. І так їхня суперечка, над якою сміялося все відділення, тривала під час усього огляду.

Це – одна з небагатьох історій про роботу, яку в колі рідних і друзів розповідав фельдшер Янош Балог. Натомість про смерті, травми, біль і сльози, які він щодня бачив на роботі, ніколи вдома не згадував – усе це залишалося у стінах приймального відділення міської лікарні. Робота його була непростою морально і фізично (такою, власне, вона залишається і донині). Аби виконувати її, медик мусив мати міцні нерви, багатий досвід і гарне лікарське чуття. Усі ці якості мав Янош Балог, зберігаючи спокій і свою добру посмішку в будь-якій ситуації.

Як же цей кремезний добряк потрапив до міської лікарні Ужгорода? Про те, аби стати лікарем, Янош Балог мріяв ще з дитинства. Він був родом із Хуста, народився там 10 жовтня 1908 року. Про його батьків відомо мало, вони рано померли. Можливо, саме це стало причиною того, що Янош так і не отримав диплом лікаря. Ми не знаємо точно, де саме проходило навчання Яноша. Вже у 1929-му, коли 21-річного хлопця призвали до чехословацької армії, він проходив службу у військовому шпиталі, працюючи там фельдшером (ці дані містяться у військовому квиткові Яноша Балога). Десь у середині 1930-х він поїхав на навчання до Праги, але студентом якого навчального закладу був – невідомо. У сімейному архіві диплома Яноша не збереглося, але є фото 1937 року, де його рукою підписано: «Спогад про урологічну практику в Празі. 1937».

Діти Яноша Балога знають, що їхній батько повернувся з Праги ще того ж 1937-го. Додому, до Хуста, не поїхав, а одразу зупинився в Ужгороді, влаштувавшись на роботу до міської лікарні (спершу – до дерматологічного відділення). Квартиру собі знайшов неподалік, на нинішній вулиці І.Ваша (в одній частині будинку проживали господарі-євреї, а другу частину вони здавали в оренду). Туди через рік і привів Янош Балог свою молоду дружину Іду Нодь. З Ідою Янош познайомився в Чопі під час балу. Вона тоді чудово танцювала (бо відвідувала танцювальну школу), була дівчиною дуже красивою, тож не дивно, що саме її помітив на танцювальному вечорі Янош Балог. Уже незабаром він писав їй красивого листа (він досі зберігається у нащадків): з одного боку листівки – любовний вірш, а з іншого – прохання руки дівчини й обіцянка приїхати такого-то числа з каблучкою. У 1939 році пара побралася. А Іда до кінця життя любила розглядати свою весільну фотографію, розповідаючи дітям про свою унікальну сукню, прикрашену лебединим пухом.

Сімейне життя подружжя Балогів було тихим і спокійним, наскільки це було можливо в ті важкі роки. Янош продовжував працювати у лікарні, Іда у 1941 році вперше стала мамою, народивши сина Дьордя (Юрія), у 1943-му народився другий син Ласло (Василь). Певний час Друга світова війна не позначалася на їхньому житті, але у 1944-му Яноша забрали до угорського війська, тож із квітня 1944-го до березня 1945-го він знову працював фельдшером у військовому шпиталі. У той час Іда залишилася в Ужгороді сама з двома маленькими синами. Згадувала потім, як одного разу поїхала на поїзді з дітьми в Чоп провідати маму. То вже був 1944-ий, навкруги всі лише й говорили про наближення фронту і те, що скоро точно бомбитимуть Чоп. Коли їхали назад, мама загорнула Іду платком так, щоб її обличчя майже не було видно – оберігала від солдатів. Але в поїзді поруч із ними сів німецький офіцер. Він довго спостерігав за хлопчиками, а потім розплакався, показуючи Іді, що в нього теж є «цвай кіндер». Тоді офіцер виклав зі свого мішка на лавицю продукти і вийшов із вагона. Ще одну історію Іда розповідала вже про радянського офіцера. Коли до міста зайшли радянські війська, сусідка попросила їй допомогти попрати білі комірці для розквартированих у неї офіцерів. Іда попрала, віддала сусідці, а та потім принесла живу гуску і розповіла, що це – подарунок від офіцера, котрий був страшенно задоволений і казав, що йому за весь час війни ніхто так гарно не вибілив комірці. Звідки була та гуска, Іда не цікавилася – у ті часи від м’яса не відмовлялися.

Янош (стоїть у другому ряду ліворуч) у лікарні з колегами з венерологічного відділення

Янош Балог повернувся з війни навесні 1945 року. За даними Музею історії обласної лікарні ім. Новака, на роботу знову він був прийнятий у липні 1945 року (тоді, не зважаючи на стать, він працював на посаді старшої медсестри). У 1946-му Яноша перевели на роботу до психіатричного відділення, а пізніше він потрапив до приймального відділення лікарні, де працював аж до виходу на пенсію. Його дружина Іда згодом не раз казала дітям, що їхній батько міг бути лікарем – для цього йому треба було лише два роки провчитися в радянському університеті. Однак Янош цього не зробив, був не з тих людей, котрих нині називають «пробивними». Його влаштовувала та робота, яку він мав. На ній він почував себе потрібним. Дружина Іда на те сердилася, бо бачила, як важко її чоловікові, яким втомленим він приходить після важких нічних чергувань. На той час у сім’ї виховували вже чотирьох дітей: Янош (Іван) народився у 1948-му, а у  1953-му в подружжя народилася донечка Єлизавета. До слова, лише наймолодша Єлизавета продовжила професію батька – стала лікарем-дерматологом.

Янош Балог такому вибору доньки дуже тішився, багато допомагав їй у навчанні, на практиці, на роботі. Був період, коли батько і донька Балоги працювали в кабінетах навпроти. Нині Єлизавета згадує, що коли на початку її професійної діяльності під час чергування привозили хворого, з яким молода лікарка не знала що робити, завжди кликала з приймального відділення батька – аби допоміг їй. Янош Балог, хоч і не був лікарем, мав багатий досвід і чудове діагностичне чуття. У ті часи, коли в лікарні ще не було цілодобових експрес-лабораторій, він сам відбирав аналізи та перевіряв їх. Відповідальність була однією з основних його рис, але не можна собі було уявити цієї людини також без скромності, ввічливості та врівноваженості. У лікарні його дуже поважали і чомусь саме йому щороку делегували на чолі колони лікарів нести на першотравневій демонстрації білий прапор з червоним хрестом. 

Янош Балог покинув улюблену роботу лише у 1984-му, тобто маючи вже 76 років. Одразу потому почав хворіти, а у 1986-му помер у палаті кардіореанімації – зовсім неподалік від того приміщення, де він рятував хворих так багато років. Останнім його бажанням була кава з 50 грамами чогось міцнішого. Зазвичай у кардіореанімації такого хворим не дозволяють, але рідним Яноша-бачі, якого всі в лікарні дуже любили, дозволили виконати прохання хворого. Так, із кавою і в своїй лікарні, він і пішов із цього життя.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

23 жовтня 2021р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів