Втрачений Ужгород: як з’явився радванський кар’єр (ФОТО)

Втрачений Ужгород: як з’явився радванський кар’єр (ФОТО)
Нещодавно у «Втраченому Ужгороді» ми розповідали вам про те, як в місті побудували басейн. А нині продовжимо купальну тему історією про те, як у нас з’явився кар’єр. От тільки купального акценту в цій історії не буде, бо ми помандруємо у той час, коли кар’єр у тоді окремому від Ужгорода селі Родванц (Радванка, Радованка) лише почали розробляти.

 

1912 рік. У місцевій газеті «Ung» дуже популярний у ті часи молодий журналіст Олойош Пош пише статтю про нове підприємство, яке запрацювало в Унґварі. Містечко тоді було дуже маленьким, тож кожна новація викликала великий інтерес і була об’єктом гордощів. «На східній околиці Родванца є кар’єр. Звичайний кам’яний кар’єр, продукцію якого донедавна використовували хіба що для мощення доріг. Й от у цьому кар’єрі схований цікавий і доволі рідкісний мінерал, ще дорожчий і міцніший за мармур – угорський чорний граніт», – йдеться у статті під назвою «На Унґварському гранітному шліфувальному заводі».

Це підприємство (угорською мовою воно називалося «Ungvári Gránitk? Csiszológyár») відкрили в місті у 1911 році. Воно складалося з двох частин: граніт видобували на відкритому кар’єрі у Родванці, а шліфували його, надаючи каменю красивий чорний колір, на заводі, який розташовувався десь на Фюзеші (нині це Православна набережна та прилегла до неї територія). Журналіст Олойош Пош пояснював, що завод відкрили в новому промисловому районі міста, де вже працює підприємство з виготовлення коробок, завод, на якому виробляють печі, машинобудівний завод та ремонтна майстерня Ґоровіца, а тепер і шліфувальний завод. З переліку цих підприємств можна впізнати хіба ливарню Людвіга Козара, де справді виготовляли печі. Тож припускаємо, що промисловий райончик знаходився на сучасних вулицях Робочій та Митрака.

Власниками кар’єру та шліфувального заводу були місцеві брати Голаси (Іґнац і Вілмош) та інженер з Мішкольца Мор Унґар. Новозбудований завод вони відкрили у грудні 1911 року, надавши роботу 70-м працівникам і запланувавши працевлаштувати 20-х випускників місцевої школи для глухонімих дітей. Екскурсію для журналіста проводив один із власників заводу Вілмош Голас. Він провів журналіста через великі залізні ворота на територію і першим ділом показав велику машину на подвір’ї. Її привезли з Америки, причому надали в користування абсолютно безкоштовно в якості випробування. Ще одна така ж нова подрібнювальна машина працювала у той час в Австрії.

Печатка села Радванка, кінець ХІХ століття (з фондів Державного архіву Закарпатської області)

Біля машини можна було побачити вхід до майстерень, де обробляли каміння, надавали йому різної форми. Далі – кузня, там виготовляли різноманітні деталі та інструменти для роботи з камінням. Велике враження справила на журналіста зала, де великі пили розрізали міцний граніт. Через його твердість пила тоді проходила вглиб каменю лише на 8 сантиметрів щогодини. Але найбільше сподобалася авторові статті шліфувальна майстерня, де вироби шліфували металевим порошком, натирали маслом та полірували фетровими дисками.

У статті йдеться, що на той час унґварське підприємство було першим і єдиним в Угорщині, де працювали з чорним гранітом. «Його можна використовувати в монументальному мистецтві, на будівництві, для виготовлення надмогильних пам’ятників тощо. Він майже незнищенний, але це має і протилежну сторону, бо через це він дуже дорогий. Ми якраз заглянули до складу, де можна побачити і дуже цікаві екземпляри. Але один середній надмогильний камінь коштує 340-360 крон, є і за 200, але кращої якості – вже за 1000 крон. І це лише ціна виробника», – йдеться у статті. Олойош Пош також писав, що відшліфований граніт – дуже чистий, неймовірно чорний, блискучіший за дзеркало і міцніший за мармур. Тож не дивно, мовляв, що замовлення злітаються на завод з усіх куточків Угорщини.

Радванський кар’єр у міжвоєнний період

З цієї статті стає зрозуміло, що радванський кар’єр станом на 1912 рік працював уже деякий час, скільки точно – невідомо. У газетах початку століття справді згадували колишній кар’єр Молнара, каміння з якого, призначене для будівництва та мощення криниць, продавав уже новий власник Ліпот Мошкович. Скоріше за все, цей кар’єр почали розробляти десь у кінці ХІХ століття, позаяк на карті 1863 року його немає, на місці нинішнього озера ще видніються виноградники та сади урочища Дубинка (дивіться перше фото з сайту maps.arcanum.com, де сучасна карта з обрисами озера накладена на карту 1863 року).

Інша газета, «Ungvári Közlöny», у тому ж 1912 році писала, що довгий час ніхто й не здогадувався про цінність видобутого в радванському кар’єрі каміння. Лише згодом, коли його почали шліфувати для облаштування сходів, виявили, що під час цього процесу граніт набуває дуже красивого чорного кольору. Місцевий виробник надмогильних пам’ятників Єно Едельштайн першим у місті почав у своїй майстерні шліфувати радванський граніт, виготовляючи прекрасні плити. І лише згодом брати Голаси започаткували промислове виробництво шліфованих гранітних виробів.

Очевидно, возити видобутий у Радванці граніт до міста для подрібнення та шліфування виявилося не дуже вдалою ідеєю. У 1918 році акціонерне товариство «Унґварська гранітна та будівельна промисловість» викупило виноградники біля діючого кар’єру в Радванці, плануючи звести на їхньому місці завод для подрібнення та шліфування граніту. Підприємство планували сполучити колією з основною лінією залізниці, аби швидше доправляти покупцям видобутий оброблений граніт. А працевлаштувати планували до 500 осіб (досягти цього власникам підприємства не вдалося, знаємо, що у дорадянські часи на кар’єрі та дробильному заводі працювали щонайбільше 300 осіб) .

У чехословацькі часи це підприємство стало акціонерним товариством «Granit», яким певний час керував Емануель Райзман. На Першій промисловій виставці, яка проходила в Ужгороді 1927 року, стенд підприємства «Granit» прикрашала величезна гранітна каменюка, видобута з радванського кар’єру. Були там представлені також надмогильні пам’ятники та інші вироби з граніту. Газети вже тоді писали: шкода, що таке чудове підприємство ледве тримається на плаву. Дійсно, в подальші роки кар’єр майже не працював, аж поки у 1928-му його не викупив празький підприємець Ян Требіцький. Він найняв 50 працівників і відновив видобуток каменю, трохи змінивши основний напрямок роботи.

Шліфування, яке робило кінцевий продукт дуже дорогим, себе не виправдало. Станом на 1933 рік, за повідомленням газети «Keleti Ujság», підприємство, яким керували Ян Требіцький та Імре Вольф, дробило радванський граніт на щебінь для доріг. Шліфуванням майже не займалися, каміння для цього продавали тому ж Емануелю Райзману для виробництва надмогильних пам’ятників. До речі, майстерні Райзмана працювали на вулиці Митрака, 7 та 31, можливо, там же, де у 1912-му був шліфувальний завод братів Голасів. Щебнем же з радванського кар’єру у 1930-х роках активно ремонтували вулиці Ужгорода. Але сказати, що підприємство було дуже успішним, не можна, бо воно часто зупиняло роботу через відсутність замовлень. Робітникам тоді зарплатню не платили, зате хоч не виселяли зі службових помешкань. Причиною такого важкого становища була світова криза і велика конкуренція. Основним конкурентом радванського граніту став граніт кам’яницький, який видобували у селі Кам’яниця на молодому кар’єрі, що належав державі. Саме звідти згодом почали брати більшу частину щебню для будівництва доріг Підкарпатської Русі. Виробництво щебню було основним напрямком радванського заводу біля кар’єру і в так звані «угорські часи» – тоді акціонерне товариство називалося «Унґварський кам’яний кар’єр».

Цікавий випадок трапився на підприємстві у 1932 році. Тоді, однієї ночі, зі складу біля радванського кар’єру викрали 47 кілограмів динаміту. Газети писали, що такою кількістю вибухівки можна підірвати все місто. Та виявилося, що динаміт злодії – троє жителів Невицького – викрали для того, аби використовувати його під час риболовлі. Знайшли у них, щоправда, лише 3 кілограми вибухівки, щодо решти вони не зізнавалися. Ще 13 кілограмів динаміту знайшли аж через два роки у будинку жителя Кам’яниці. Він із дому втік і переховувався в лісі, піймати його поліцейські не могли, як не могли знайти і решту вибухівки.

Ну, і варто згадати про нещастя, які постійно траплялися на радванському кар’єрі. Працювати там було смертельно небезпечно – таке враження складається з великої кількості повідомлень у тодішніх газетах про смерті та каліцтва на виробництві. Чи не кожного року там траплялися завали, коні з бричками падали у провалля, переверталися на ґрунтових дорогах вантажні автомобілі та вози, комусь віддавлювало то руку, то ногу. До прикладу, у 1929 році робітникові Ференцу Мішаку вибухом відірвало ліву руку, він потім довго судився з підприємством, доводячи, що його примушували працювати з вибухівкою, хоча він не мав потрібної кваліфікації і не проходив навчання.

Працівники кар’єру у радянські часи, фото – з сімейного архіву Крістіни Шванди

У 1942-му на кар’єрі під час вибухових робіт загинув батько 8-х дітей Янош Болаж. Того ж року там помер 14-літній підліток, котрого затисло між вагонетками, коли він пробрався з іншими дітьми на об’єкт погратися. У 1943-му 37-річний працівник Мігай Юрко з Горян намагався відділити каменюку, коли стався завал і на голову чоловікові посипалося каміння. Врятувати його не змогли, без годувальника в родині залишилося шестеро малих дітей. У лютому 1944 року величезний камінь упав на робітника Яноша Пюффера, котрий працював на видобутку каміння вже 25 років. Цей чоловік сам виховував 4-х дітей, які залишилися після його смерті сиротами.

Про те, як працював радванський кар’єр у радянські роки, ми вже писали https://bit.ly/3Ck4Csl Сподіваємося, колись знайдуться і фотографії раніших років, які могли би проілюструвати, як колись, у дорадянські часи, там проводився видобуток каменю. Видобуток, який був розрахований на 500 років, але не протримався і 100.

Кар’єр у 1970-х роках,фото – з сімейного архіву Крістіни Шванди

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

 

07 серпня 2021р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів