“Коли розумієш ти, то прислуховуються й інші” – інтерв’ю з ужгородською художницею Юлією Єгоровою-Роговою

“Коли розумієш ти, то прислуховуються й інші” – інтерв’ю з ужгородською художницею Юлією Єгоровою-Роговою
Творчий шлях Юлії Єгорової-Рогової заворожує перформансами і захоплює поєднанням витонченості та експресивності. Сама ж художниця заснувала новий напрям у сучасному мистецтві – полювантизм: вона занурює стрілу у фарбу і вистрілює її на полотно. Мисткиня продовжує свої пошуки в живописі, але також працює в кераміці та навчає цього всіх охочих.

 

Крім того, нещодавно вона стала продюсеркою коміксу «Капітан Чумакс» – каже, разом із командою планує випускати 12 серій, перекладених 26 мовами, і паралельно представляти однойменний мультфільм.  “Я – людина дуже емоційна. У мене є момент  “сьогодні”, і я мушу його видати. Поки все не зроблю, не розслаблюсь, я це протренувала в собі ще з тих часів, коли серйозно займалася спортом – синхронним плаванням”, – розповідає мисткиня під час розмови з Varosh.

Для спілкування ми обрали найатмосферніше місце – власну майстерню Юлії Єгорової-Рогової. У ній вона і творить сама, і проводить майстер-класи. Як художниця вдосконалює полювантизм, яке місто подарувало їй свободу і що саме вона вважає своєю зброєю, читайте в цьому інтерв’ю.

– Що для вас майстерня?

– Це моя фортеця. Спочатку діти у квартирі фарбували глиняні стіни, і їм це дуже подобалося. Так я вирішила, що саманні стіни мають бути і у власній майстерні. Тоді багато подорожувала з майстер-класами Європою, але якась хвиля мене підняла з натяком повертатися додому і облаштовувати нове місце. Мені довелося рік промучитися – як опалювати приміщення і як його утримувати. Важливо було створити атмосферу навколо себе, і хоч можна було знайти щось інше, мені подобався саме такий варіант – брутальної ковальської майстерні. Справді, захищала своє місце, як воїн – фортецю. Ось такий постійний пошук відобразився і в моєму напрямку мистецтва – полювантизмі.

 – Яке у вас бачення полювантизму?

– Це, перш за все, полювання на щастя.  Спочатку я вважала, що пострілами маю заповнити все. Зараз трошки видозмінюю своє ставлення до напряму і до його вигляду – залишаю один-два на картину. Постріл уже відображає ставлення до того образу, який бажаєш передати. Полювантизм – це пленерна робота, що найчастіше робиться на повітрі, бо для цього потрібен простір. Відстань дозволяє тобі бути вільним, не обмежуватися кордонами, як це може бути, коли малюєш пензлем. Тим більше, так можна створити більш чіткі образи, але водночас і зупинитися у влучний момент. Коли малюєш пензлем, то багато думаєш, в полювантизмі нема на це часу. Наприклад, використовуєш сірий колір – він інколи робить кордон, створює рамку для картини. Постріли і є рамками для картини. Вони організовують. На цьому етапі я відчуваю, що постріл задає структуру – перед цим він був усім. Я й не знала, що прийду до такого напрямку. Протягом 2020 року спостерігала за собою, шукала модулі, якими буду стріляти.  Тепер у мене з’явився графічний напрям в нотатках, його теж планую передавати в полювантизмі і, відповідно, робити суміш графіки й експресивності.

Yuliia Yehorova Rohova 03

 – Як з’явилася ідея зі стрілою як інструментом?

– Під час одного із середньовічних фестів я подорожувала з друзями-лучниками Європою і показувала їм, як спонжами із дітьми розмальовую кераміку. Тоді друзі мені сказали, що так можна стріляти і малювати водночас. З’явилася думка про перформанс, який я організувала на київській виставці «Одна мить» – на відкритті всі охочі під музичний акомпанемент, гітару, стріляли у величезний чорний холст. Це доводило, що таке мистецтво – безпечне. Навіть одна маленька дівчинка ходила і малювала стрілою, поки я безпосередньо стріляла.  Журналіст Андрій Буткевич писав дуже давно, що мої картини нагадують рух диригентської палички. І виявляється, що в моїх руках дійсно диригентська паличка – це стріла полювантизму. Вона покликана не вбивати, а, навпаки, створена для того, щоб народжувати і зберігати образ. Я завжди намагаюся вірити у найкраще, тому багато працюю і з дітьми, і з дорослими. Хоч у всіх бувають складні моменти, завжди потрібно знаходити в собі сили, щоб рухатися далі.

Yuliia Yehorova Rohova 01

 – Де зазвичай у вас відбуваються майстер-класи, на яких ви працюєте з людьми?

– У моїй майстерні, а також на фестивалях, перформансах і під час участі у спільних майстер-класах. У мене є тандем з Катериною Гавриловою з Полтави – вона співає, а я працюю з глиною. Такі майстер-класи ми організовуємо в Києві, але, можливо, скоро почнемо і в Ужгороді. Це  потрібно людям – співаючи, вони ще й творять.

 – Чому надаєте перевагу  працювати з людьми чи творити на самоті?

– Я дуже люблю бути на самоті, але останнім часом помічаю, наскільки важливе спілкування. Навіть картини народжуються після того, як ти відверто поговорив з кимось – ніби такий емоційний вибух. На самоті, напевно, важливіше бути художникам, які малюють маленьким пензлем – вони мають бути точними, виваженими. Я швидше  емоційна художниця, мені от важко сидіти над мініатюрою.

 – Бувало таке, що намалювали картину  і це допомогло вам щось вирішити або змінило думку про якусь ситуацію?

– Звісно, найважче, що ми робимо в житті – це прощаємо себе. Навіть іншу людину простити легше, ніж себе. Або часто відчуваємо свою неідеальність. Коли намалював картину, то вже простіше дивитися на світ.  От, бачите, два слова – простити і простіше.

gal-118739

gal-118746

gal-118732

– Якщо говорити про кераміку та живопис, то чи рівноцінні для вас ці види мистецтва?

– Кераміка – це швидше матеріал, який дає поштовх до творчості, а живопис –  це безпосередньо творчий матеріал. У глині я ще не дійшла до монументалізму, як у живописі. Потрібно вести свою лінію, доводити її до кінця, щоб вона була більш впевненою. Думаю, що в живописі стаю зрозумілою світу. А керамікою допомагаю людям розкрити творчість у собі. Хоча з нею теж потрібно враховувати всі нюанси. Кераміка – вона ж космічна. І це така відвертість – сказати клієнту, що, наприклад, горщик під час випалювання тріснув. Замінити його вже не можна.

 – Яка виставка з усіх організованих вам запам’яталася найбільше?

– Це була виставка в Київському театрі оперети – там я відчула всю свою роль як мисткині. Тоді увагу більше звертали на презентацію журналу “Оксамит”, тому я була трохи осторонь. Але виставка мала назву мого напрямку мистецтва, і все навколо відбувалося заради нього. Тоді ж ми представили і декоровану полювантизмом колекцію конопляного одягу дизайнерки Марії Пиріжок. Чесно кажучи, я тоді хотіла відмовлятися від участі – це вже була третя персональна виставка за той рік, усе доводилося робити самотужки. І дійсно, щоб довести справу до кінця, потрібно покладатися на себе, бо ніхто не знає, для чого це все тобі потрібно. Коли розумієш ти, то прислуховуються й інші.

Yuliia Yehorova Rohova 08

– Ваша перша виставка теж була в Києві. Чому саме це місто, а не Ужгород?

– Одна з моїх робіт, «Птахоквіти», була виставлена в Закарпатському обласному художньому музеї ім. Йосипа Бокшая, і я побачила, як київський художник, Цезарій Ганушкевич, дуже пильно на неї дивився. Підійшла, запитала, чи подобається йому моя робота, ми почали спілкуватися, і він поцікавився, чи були колись у мене персональні виставки. Тоді ж і сказала, що хотіла б зробити в Києві перший крок. А він запропонував мені допомогти – розповів, що у нього має бути виставка на Ярославім валу, в Будинку актора, але на той час не хотів демонструвати свої картини і міг уступити мені місце. Звісно, я тоді погодилося, але пам’ятаю, що повезла тоді все, що мала у квартирі. Та виставка називалася “Музика повітря” – пізніше вона була і в Ужгороді.

 – Що для вас відкрив Київ?

– Свободу. Що я роблю щось потрібне людям. Київ вчить поважати себе, він структурує людину. Насправді на мою першу виставку не прийшло багато людей. Але оскільки це був театр, хтось постійно відвідував вистави і, звісно, зупинявся й біля моїх картин. Дуже важливо чути, що говорять інші про твою творчість. Люди можуть розказати про те, що ти робиш. А якщо ти постійно на самоті, то все більше занурюєшся і занурюєшся в себе – зрештою, стаєш замкненим.  А творчість буде більш зрозумілою світу, якщо слухати, що тобі говорять, і відчувати себе в просторі.  Я вже пів року не їжджу до Києва, почала працювати над коміксом про Капітана Чумакса, але досі відчуваю силу столиці.

Yuliia Yehorova Rohova 11

 – Продюсування коміксу  це зовсім інший вид діяльності. Як вам пробувати себе в новій ролі? 

– Якщо чесно, я завжди уникала будь-якого керування і як художник завжди хотіла усамітнення. Але вийшло так, що після фестивалів, перформансів з’явився дух збирання колективу. Моя нова роль – це, перш за все, вміння слухати людей і вміння цінувати їхнє бачення. Завдяки цьому продукт починає розвиватися.

– Над коміксом окремо працювали ілюстратори, але ви теж є ілюстраторкою книжок. Що для вас означає така творчість?

– Насправді протягом дуже довгого періоду часу ти думаєш, яким має бути стиль ілюстрацій. Спочатку налаштовуєшся, далі починаєш малювати, але і те не так, й те не так – розумієш, що треба малювати по-іншому. Це добре, що зараз до мене приходять автори, які довіряють і чекають на твою роботу, незважаючи на те, якою вона буде. А першою книгою, яку я ілюструвала, була «Мандрівник Тутам» Ярослави Ясниської. Коли ти робиш багато спроб, то нічого хорошого й не вийде, не відбудеться потрібний контакт з автором. Якщо це тільки одна спроба, і автору буде подобатися, то й ти залишишся задоволеним. Але кожна робота – це в будь-якому разі пошук, і кожен момент пошуку для художника – це вже добре. Так ти не зупиняєшся.

– Оскільки шлях художника – це постійний пошук, наскільки важливо для вас додатково вчитися?

– Дійсно, коли їздиш на фестивалі, то постійно чогось вчишся. Тоді ніби звільняєшся від усього, що знав до цього і що робив колись. І справді,  щоб учитися, потрібно завжди бути наполовину заповненим і не відчувати себе десь високо на п’єдесталі. А в Києві я ходжу танцювати та співати, це дуже допомагає постійно розвиватися у творчості.

 – Усе-таки потрібно поєднувати свою творчість з іншими видами мистецтва?

– Так, важливо спробувати себе і в іншому вимірі – чи це тіло здатне на щось ще, крім малювання. А конкретно музика має для мене особливе значення. Рік тому я відчула потребу продовжувати вивчати музику – раніше грала на гітарі, і це мені надавало ясність у думках. І коли в дитинстві малювала, то вмикала музику. Зараз надаю перевагу тиші. Музика тепер має для мене дуже яскраве забарвлення, тому може збивати щось у творчості.

gal-118775

gal-118782

gal-118768

– Ви спочатку навчалися в Ужгородському коледжі мистецтв ім. А. Ерделі, потім вступили на факультет романо-германської філології Ужгородського національного університету, а далі знову продовжили свій шлях в Ужгородському художньому інституті ім. А. Ерделі. Чому раптом відбулася така зміна у виборі місця і предмету навчання?

– Вступила на факультет романо-германської філології, бо хотіла навчитися говорити. Я завершила вивчати кераміку в коледжі, а потім стала мамою, і навіть у звичайному житті мені не вистачало спілкування. Після коледжу залишалося щось таке, ніби ти хочеш сказати, але не можеш довести думку. Тому навчання в університеті було для того, щоб мене не змогли вбити словом теж, щоб я могла захиститися. Слово – це і зброя, і захист, і поезія, і засіб вираження думок. Воно справді рятує.

 – Які ваші плани на майбутнє?  Які маєте творчі амбіції чи мрії та найближчий час?  

– Хотіла б мати виставку в Європі. Я вже відпочила за 2020 рік, тепер потрібно зробити нову колекцію з уже набраного матеріалу і повезти її світом. Було б чудово ще додати перформанс – це важче, бо треба залучити багато коштів, хоча є можливість знаходити людей на місці і взаємодіяти з  ними. Мрію, щоб мої картини опинилися в французькому містечку Реймсі, воно для мене особливе, навіть чимось схоже на Ужгород.  Я й сама знаю французьку і взагалі в будь-якій країні легко переходжу на мову. Мова, вона ж допомагає. Саме так я прийшла до слова. Мій напрямок, полювантизм, –  це теж слово, уже дієве.

Валерія Шебела, спеціально для Varosh

 

29 липня 2021р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів