Закарпатський письменник Андрій Любка: У 17 я вирішив писати вірші, в яких багато сексу, наркотиків і матюків
Ми поговорили з Андрієм про бунтарську юність, консервативне Закарпаття і поразки, які надихають.
Добре пам’ятаю момент, коли дізнався, що мені «пощастило» мати ваду серця. Я мріяв про кар’єру військового, навчався у військовому училищі і збирався вступати до військового інституту. Але лікарі виявили, що в мене хворе серце, тому довелося терміново вирішувати, в якому напрямку рухатися далі.

Я пишу з чотирьох років. В останній день прийому документів в Ужгородський університет я вступив на філологію і почав думати про кар’єру письменника, якого читають. Все відбувалося дуже природно, без жодної стратегії. Спочатку я писав вірші. Але поезією на життя не заробиш. Я міркував про діяльність викладача, а потім трохи займався журналістикою. Однак розумів, що це не моє, тому що не завжди виходило написати те, що від мене вимагали.
За півроку до виходу своєї першої прозової книги «Кілер» я написав роман «Рідність», який нікому не показував і ніде не друкував. Тоді я захотів перевірити, чи вийде в мене сконструювати текст на 400 сторінок. Коли виявилося, що це мені під силу, то вже нічим іншим, крім письменництва, я вирішив не займатися. Іноді треба багато чого спробувати, щоб зрозуміти, що тобі дійсно підходить.

У другому класі я почав прогулювати уроки. Не вчився взагалі, але читати любив. Пам’ятаю, як на уроці мене публічно присоромила вчителька, і це справді було неприємно. А потім було читання на швидкість, і виявилося, що я, такий «дурний і безперспективний», читаю швидше за всіх. Це була мить тріумфу. Тому я точно знаю, що поразки, так само, як і перемоги, можуть мобілізувати і надихати.
В університеті нас звинувачували у збоченні, деградації моралі й ставили у приклад Тичину.
Я був поганим студентом, навіть бунтарем. Єдиний раз закінчив семестр на відмінно на першому курсі. А потім почалась Помаранчева революція, мітинги, страйкові комітети. Я почав займатися громадською діяльністю і з кожним роком усе менше ходив на пари.
Навчання для мене було нецікавим, до того ж від нього віяло «совком». Тому ми з друзями організували НЛО «Ротонда» (НЛО – неформальне літературне об’єднання) й почали видавати газету «Апокриф». Через неї ми вступили у конфронтацію з керівництвом факультету: нас звинувачували у збоченні, деградації моралі, ставили у приклад Тичину. А ми у відповідь влаштували провокаційний флешмоб: на великій перерві повісили на кафедру української літератури табличку «Кафедра радянської літератури».
У 17 років мені хотілося бути брутальним, когось вражати, все заперечувати, носити сережку у вусі й фарбувати волосся. Я жив у провінційному закарпатському місті Ужгород, де поширені патріархальні традиції, а Симоненка вважають найкращим поетом. Тому я вирішив писати неримовані вірші, в яких багато сексу, наркотиків і матюків. Тоді я був переконаний, що треба провокувати, наповнювати біографію, шукати пригоди й поспішати жити, бо поети зазвичай помирають молодими.
Часом я можу тиждень не виходити з дому.
У 19 я поїхав на вибори президента Білорусі, щоб підтримати демократію. Мене затримали на мітингу, і я провів два тижні за ґратами. Думаю, я поїхав туди спеціально, щоб сісти у в’язницю, тому що хотілося екшену. Це була така форма самовираження. Зараз я заспокоївся і знайшов свій шлях, тому в подібних заходах участі не беру. Часом взагалі можу тиждень не виходити з дому, бо майже весь свій час присвячую текстам.

Моїм найкращим рішенням було все кинути. До 2012 року я жив у Києві, працював у Верховній Раді помічником народного депутата й заробляв у шість разів більше, ніж в Ужгороді. Але тоді я майже нічого не писав, тому що дуже втомлювався від сотень подій і можливостей, які начебто дає велике місто. Але в якусь мить я зупинився, все кинув і поїхав навчатися до Варшави. То був прекрасний час: два роки я читав книжки і вивчав сербську мову. Там я зрозумів, що хочу повернутися до Ужгорода, щоб писати.
Успіх – це коли після тебе щось залишається. Бути популярним за життя, а потім стати забутим — означає, що ти нічого не досяг. Якщо доведеться обирати – стати доларовим мільйонером чи щоб після смерті тебе читали, я оберу останнє.
До теми
- У закарпатському селі Сойми на Міжгірщині з’явився етнографічний музей
- В Ужгороді відбудеться презентація унікального мультимедійного артпроєкту «Кольори стійкості»
- В Ужгороді відкрили ювілейну виставку Антонія Турока «Закоханий в красу»
- До Ужгородського скансену перенесли та відреставрували унікальну каплицю XIX століття
- Ужгород на чотири дні стане столицею гірського кіно: CMIFF повертається з міжнародною програмою та гостями з усієї Європи
- «За склом» – у галереї «Ужгород» відкрили виставку робіт заслуженої художниці України Вікторії Кузьми, присвячену ювілею мисткині
- В Ужгородському скансені завершується встановлення римо-католицької каплиці з с. Підполоззя
- Триває відбудова дерев’яної синагоги ХІХ століття з с. Великі Ком’яти в Ужгородському скансені
- В Ужгороді відкриють виставку графіки Василя Шандра «Ой, неборе…»
- Цими вихідними в Ужгороді вдруге пройде етнофестиваль «Цвіт папороті»
- Лемки, бойки, гуцули та долиняни в одній залі: музей ім. Т. Легоцького оновив унікальну експозицію
- В Ужгородському замку розкажуть про життя та спадщину Кароя Мейсароша
- Фестиваль «Кіно сусідів» оприлюднив програму: що покажуть цього року
- На Закарпатті відбудеться «Чендей-фест 2026»
- Спадщина гуцулів: скансен запрошує на ексклюзивну кураторську екскурсію
- В Ужгородському скансені представила творчий доробок художниця-керамістка Кристина Негер
- Ужгородець Антоніо Лукіч представив новий проєкт фільму на кінофестивалі в Карлових Варах
- Фільм "Вічник" за книгою закарпатського письменника Мирослава Дочинця придбали для показу в чотирьох країнах
- Заслужений академічний Закарпатський народний хор отримав статус національного
- «Між формою і знаком» – в Ужгороді представили персональну виставку робіт Едуарда Приходька

До цієї новини немає коментарів