«Війна – це важка й страшна робота, але тут кожен проявляє свою сутність, бачить, ким він є насправді…» Історії з фронту від 128-ї бригади

Побратими дали Олександру позивний Терен. У 2015 – 2016 роках боєць пройшов АТО, служив у артилерії. А потім займався бізнесом – працював у фірмі, яка встановлює сцени, світло, звук та великі монітори для різних масових заходів. Багато разів їздив за кордон, супроводжував концертні трибют-шоу (виступ музичного гурту, який отримує сертифікований дозвіл на виконання хітів всесвітньовідомих виконавців), працював із виконавцями «Scorpions» та «Metallica». Олександр мав хорошу й цікаву роботу, проте в перші дні повномасштабної війни, 28 лютого 2022 року, на свій день народження, пішов у військкомат.

– Я вважаю, що кожен чоловік має жити за якимись правилами, принципами, – пояснює Олександр своє рішення. – У військкоматі я відмовився від ВЛК й попросився в піхоту, хоча мені пропонували артилерію. Добре знав, що таке піхота, але сам пішов. Чи згодився мій досвід АТО? Порівняно з повномасштабною війною, це наче курс молодого бійця…

З початку повномасштабки Олександр у складі свого штурмового підрозділу пройшов усі гарячі напрямки, на яких воювала 128 ОГШБр: оборону на Запоріжжі, штурми на Херсонщині, стримування ворога на Бахмуті, контрнаступ на Запоріжжі… І отримав три контузії та осколкові поранення.

– Найважче для мене було на Херсонщині, – згадує Терен. – Ми проривали передній край ворога в посадках, вели ближні бої. Попереду йшов танк, за ним штурмовики на чотирьох «бехах» плюс «УР-ка» (гусенична установка розмінування). Під час одного зі штурмів «УР-ка» поїхала не в тому напрямку, танк став, одна з «бех» закипіла. Тоді ми пішли вперед на трьох «бехах», одна з яких підірвалася на міні, а інші підбили з ПТУРів (протитанкові ракетні установки). За кілька днів боїв у моєму відділенні п’ятеро стало «200», а решта «300». Зрозуміло, що при штурмах втрати неминучі, але це був жах…

Під час боїв Терен неодноразово стикався з ворогом впритул, віч-на-віч.

– Ми залетіли на «бесі» у ворожу посадку, наш взводний одразу «300», і командування взяв Артур Трофімюк, командир відділення (на жаль, він загинув рік тому). Починаємо зачищати посадку – просуваємося крізь кущі й дерева, стріляємо, збоку горить «беха». І в самому кінці посадки нариваємося на групу росіян – чоловік 15 – 17. Ми знищили їх усіх – перебили з автоматів. Потім на нас вилетів БТР із намальованою «V» й піхотою на борту. Хтось лупанув по ньому з гранатомета, і піхота посипалася вниз. Частина зуміла втекти, когось ми перебили, а БТР рвонув геть…

Бійцям Олександра часом доводилося приймати дуже складні рішення, на які спроможний далеко не кожен.

– Наш підрозділ узяв штурмом посадку, після чого надійшла команда рухатися далі й брати наступну, – продовжує Терен. – А зі взводу залишилося 12 бійців – вимотаних, виснажених, щойно після «м’ясорубки». Пішли тільки четверо. Посадка довжиною 1,6 кілометра, в ній, за даними розвідки, 17 росіян. Ми йдемо й не знаємо, що буде через кілька хвилин… На щастя, зліва вже зайшов сусідній підрозділ, а саму посадку перед тим гарно «прокосила» «Шилка» (зенітна установка). Тому ворогів уже не було, ми тільки закріпилися. Але могло бути зовсім по-іншому… Чи не страшно в такі моменти? Насправді страшно, навіть дуже, але ти рухаєшся, працюєш і на адреналіні не помічаєш страху. А от коли лежиш в укритті, а по тобі працює танчик чи арта, це набагато страшніше.

Терен не жаліє, що пішов у ЗСУ. Якби повернути час назад, він зробив би так само.

– На війні дуже важко. А з іншого боку все просто – ти солдат і маєш свою роботу, все по прямій. Штурмовик – ідеш на штурм, командир відділення – ведеш у бій, медик – евакуюєш… Це важка й страшна робота, але вона проста – ти не заморочуєшся, як на цивілці. Тут кожен гартується й проявляє свою сутність, бачить, ким він є насправді…

  Надіслати другу