Втрачений Ужгород: вілла Йозефа Заіца (ФОТО)

Щось не пригадуєте на Замкових сходах красивої вілли? А вона там є, просто у перебудованому вигляді. Йдеться про будинок № 4 – кутову споруду на верхньому ярусі вулиці, у стінах якої працює адміністративно-господарська частина УжНУ та ще деякі підрозділи університету. Нині вона об’єднана з довгою старішою будівлею у дворі, в якій діє Ужгородський науково-технологічний центр матеріалів оптичних носіїв інформації, що підпорядковується Інституту проблем реєстрації інформації та НАН України. Ця будівля вздовж верхньої частини Замкових сходів, за даними архіву комунального підприємства АПБ (колишнього БТІ), була зведена ще у 1915 році, однак якою було її призначення і кому належала – вияснити поки не вдалося.

Коли Йозеф Заіц у 1927 році придбав цю будівлю, вона відносилася ще до вулиці Капітульної, мала номер «3а». У 1928 році Заіц та його дружина Мілада Бартунєва (в інших джерелах – Бартунькова) придбали сусідню парцелу, на якій, вочевидь, і звели свою модерну віллу. Білосніжна будівля із великим прапором Чехословаччини на даху височіла над усім містом, з її вікон відкривався чудовий краєвид на місто та гори. «Чому член парламентських зборів Заіц не вивісив поруч прапор Підкарпатської Русі?», – цікавилися недружні йому місцеві газети. Вони ж постійно піднімали питання і про те, як вдалося звичайному чеському інженеру, котрий приїхав, мовляв, голий і босий, за кілька років заробити статки і побудувати такий величезний будинок.

Замкові сходи на мапі 1764 року

Аби відповісти на це питання, варто розказати, що ж відомо про депутата Йозефа Заіца. Він народився у 1892 році за одними даними, у місті Млада Болеслав, за іншими – неподалік, у маленькому селі Нова Теліб. Про себе він писав, що є дитиною простого землероба, а його мати була жінкою в хустці, а не в капелюшку. Родина Заіців важко працювала, аби заробити гроші, Йозеф, мовляв, уже змалечку знав, що таке робота. Він став інженером, але вирішив присвятити життя політиці, якою цікавився з юних літ. За розвідкою дослідника його біографії, професора Івана Попа, 32-річний Йозеф Заіц приїхав до Підкарпатської Русі не за своїм бажанням – його направили сюди у 1924 році для того, аби він підняв статус Республіканської партії землеробців та дрібних селян (у нас її частіше називали Аграрною або Землеробською партією). На той час Йозеф Заіц працював у чеському місті Млада Болеслав, був секретарем тамтешньої партійної організації. Таку ж посаду (секретаря) він отримав і по приїзді на Підкарпатську Русь. Роботи в нього тут було багатенько, адже Аграрна партія з тріском провалила вибори 1924 року, які показали, що місцеве населення прагне більше вірити популістам із комуністичними ідеями. Пізніше Йозеф Заіц писав, що доклав величезних зусиль для того, аби люди повірили його партії. Вже на наступних виборах «аграри» отримали 33 тисячі голосів краян, а чергові вибори принесли вже 56 тисяч голосів.

Як вдалося чужинцю Заіцу так швидко завоювати тут авторитет? Газети писали, що він був молодою, дуже працелюбною і активною людиною, мав дуже хороші організаторські здібності, умів домовлятися, багато їздив регіоном, проводив безліч зустрічей із промисловцями і селянами. Газета «Uj Közlöny» у 1933 році зазначала, що Йозеф Заіц є одним із найактивніших місцевих політиків. «Він дуже багато часу проводить у поїзді, адже кожного тижня (а іноді й двічі на тиждень) їздить до Праги. Його струнку елегантну фігуру добре знають у міністерських кабінетах», – йшлося у статті про політика.

Вперше представником Підкарпатської Русі у парламенті Чехословаччини Йозеф Заіц став у результаті виборів 1929 року. До слова, тоді він був єдиним чехом, який балотувався від нашого краю. У той період його життя газети багато часу присвячували політичному протистоянню між «аграрами» і «куртяківцями» (представниками партії «Автономний землеробський союз», яку очолював Іван Куртяк). Розкажемо в якості прикладу про одну сварку, що трапилася на засіданні парламенту між Заіцем і Куртяком. Йозеф Заіц вкотре розкритикував Івана Куртяка, спитавши, звідки у нього гроші на власну партію, газету і секретаря (натякаючи, що «Автономний землеробський союз» отримує гроші з Угорщини і працює на її інтереси). На це Куртяк вискочив до трибуни і розказав історію про те, як на чопському вокзалі до нього підійшов незнайомий єврей і спитав: «Ви – Заіц?». «Так», – відповів Куртяк. «То що там з моєю ліцензією?», – спитав єврей. «З якою ліцензією?», – поцікавився Куртяк. «Тією, за яку я вам заплатив», – відповів, мовляв, єврей. Цією історією Куртяк натякнув при парламентарях, що Заіц і сам нечистий на руку, за хабарі використовує своє високе становище для допомоги підприємцям у питаннях отримання ліцензій на продаж чи виробництво товарів. Заіц у газетах виправдовувався, що може прозвітувати про кожну монету, якою володіє. Але вілла депутата була аж занадто промовистим свідченням його багатства, вона багатьом муляла очі. Наприклад, угорськомовна газета «Kárpáti Magyar Hírlap» у 1935-му писала, що є політики, які прийшли на Підкарпатську Русь лише з худенькими наплічниками, а за кілька років стали мільйонерами, з автівками і дорогими віллами. Серед інших у списку таких політиків згадували і Заіца. Він, мовляв, теж не приніс грошей на Підкарпатську Русь, а тепер має найкрасивішу віллу в Ужгороді.

Фото – з книжки Владіміра Куштека «Чехословацький світ у Карпатах»

До слова, нам так і не вдалося дізнатися точного року зведення цієї вілли, як і імені її архітектора. Однак довго у ній родині Заіців пожити не вдалося. У 1935 році Йозеф Заіц став депутатом парламенту вдруге. Він продовжував активно працювати і справді міг похвалитися тим, що штовхав Підкарпатську Русь у своєму розвитку вперед. Він добивався ліцензій на продаж вина для місцевих виноробів, ініціював зведення складів для тривалого зберігання фруктів, переконував експериментувати з породами великої рогатої худоби, вболівав за розвиток у сфері вирощування тютюну, всіляко підтримував розвиток туризму, відкриття туристичних притулків у Карпатах. Світова економічна криза початку 1930-х не давала змоги втілити в життя все, що він задумав, і це позначалося на популярності Аграрної партії. Однак Йозеф Заіц мав хороше чуття до підбору команди, зокрема його однопартійцями були Костянтин Грабар (спершу мер Ужгорода, а потім і губернатор Підкарпатської Русі), Ернест Дудаш (наступник Грабаря на посту мера Ужгорода), Едмунд Бачинський (теж мер міста і сенатор) тощо.

Зрозуміло, що політична діяльність Йозефа Заіца була зупинена наприкінці 1938 року, коли Підкарпатська Русь стала частиною Угорського королівства. Депутат вивіз дружину Міладу, доньку Міладу та сина Івана до Праги. Можливо, ще деякий час займався політикою, далі ж, за даними професора Івана Попа, тримав овочеву крамницю, яку змушений був закрити у 1948 році. Згодом Йозеф Заіц працював у Влтавській водогосподарській службі, а тоді аж до поважного віку був працівником будівельного підприємства у Празі. Помер він на 91 році життя (у 1984-му).             

Цікаво, чи згадував Йозеф Заіц у ті повоєнні роки про свою ужгородську віллу? Чи шкодував за нею і своїм колишнім життям? Відомо, що з-за кордону він не міг довести радянській владі, що є власником будинку в Ужгороді. Мабуть, не робив і таких спроб, принаймні згадок про це у документації будівлі нема. Станом на 1946 рік комплекс будівель на Замкових сходах був «безхозний» і потрапив до комунальної власності. 3 серпня 1946 року облвиконком передав будівлю щойноствореному університету, однак вже у жовтні того ж року рішення це було скасоване, оскільки у комплексі споруд вирішили відкрити Ужгородське державне художньо-промислове училище. Як згадують нині випускники цього навчального закладу, класи і майстерні розміщувалися у кількох будівлях, починаючи від вулиці Капітульної. Замкові сходи у той час були шумним і веселим місцем, де обдарована творча постійно щось творила: у дворі стояли скульптури, будівлі прикрашали мозаїки тощо. Науковою роботою тут почали займатися пізніше – після того, як у 1986 році училище переїхало до нової будівлі біля так званого «п’яного» базару. Відтоді Замкові сходи стали тихими. А вілла депутата Заіца все більше заростає плющем, забуваючи поволі свого першого господаря.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

  Надіслати другу