Від театру до передової: художній світогляд Рудольфа Дзуринця теж повністю змінила війна

Його пристрасть, наполегливість і витривалість є прикладом для інших. Здається, він міг би нести на своїх плечах увесь тягар театру. Проте сам Рудольф наголошує, що саме колектив рухає театр уперед, і саме вони заслуговують на гідну зарплату та визнання. Репетиції не припиняються, іноді тривають до пізньої ночі, щоб все було ідеально до прем’єри.

Цього року це вже третя вистава з аншлагом. Відчувається, що серця членів трупи б’ються в унісон, працюючи задля спільної мети. Рудольфа Дзуринця вважають не лише талановитим актором та керівником, а й одним із найпрогресивніших театральних менеджерів України. Ми поспілкувалися з ним про те, у чому ж секрет його успіху.

— Під час входу я побачила, що тут тривають ремонтні роботи. Які найбільші зміни відбулися в театрі з моменту вашого призначення у 2023 році?

— Відбулося безліч змін, як великих, так і малих, навіть важко все перерахувати. Але я спробую виділити найважливіші. Ми оновили сценічне обладнання, встановили нові куліси та декорації, повністю замінили чорне покриття сцени, що дозволяє нам реалізовувати сучасні постановки. Також ми виконали масштабні протипожежні роботи. Особливо я пишаюся підсвіткою фасаду театру у синьо-жовтих кольорах. Це єдиний театр в Україні, який уночі світиться патріотичними барвами.

Крім того, ми відкрили літню сцену там, де раніше були чагарники. Наш партнер, Антон Шкір’як, профінансував озеленення цієї території. Тепер ми проводимо там кінофестивалі та вистави. Також ми створили так звану «Фойє-сцену», яка дозволяє проводити камерні вистави в інтимній атмосфері.

Я з гордістю можу сказати, що минулого сезону ми поставили 13 прем’єр. Цього сезону їх буде трохи менше, але наша наймасштабніша робота – «Річард ІІІ», над якою ми працювали п’ять місяців усім колективом, стала справжнім тріумфом.

— Чи змінився склад вашої трупи?

— Так, вперше в історії нашого театру чоловіків-акторів більше, ніж жінок. Це частково пов’язано з тим, що багато молодих хлопців приєдналися до нас після війни. На жаль, десять наших колег пішли на фронт, один з них зник безвісти. На їх місце ми взяли студентів, які навчаються, працюють і набувають практичного досвіду прямо у театрі.

— Театр активно гастролює, нещодавно ви були в Києві. Які ще гастролі заплановані?

— Ми також готуємося до вистав у Будапешті, Лондоні та Відні. Ми беремо участь у багатьох міжнародних і всеукраїнських фестивалях. Це дозволяє нашим акторам розвиватися, а публіці побачити, що український театр тримає високий рівень. Я постійно запрошую нових, як молодих, так і досвідчених режисерів. Наші штатні режисери також працюють над постановками. Проблем з репертуаром немає. Ми постійно дивуємо глядачів, це точно.

— Чи змінилися теми вистав? Чи стали актуальнішими соціальні питання, війна?

— Так, ми ставимо вистави про війну, про інклюзію. Наприклад, у нас є вистава про дівчинку в інвалідному візку та її взаємодію із суспільством. Є й вистави про війну, такі як «Отвєтка» та «Краще залишайся мертвим». Також ми поставили «Річарда III» – класичну п’єсу Вільяма Шекспіра про владу, зраду та інтриги, які завжди й усюди актуальні. Ми обираємо ті п’єси, що відгукуються на сучасність, щоб змусити глядачів задуматися про те, що відбувається навколо.

— Ви згадали про міжнародних партнерів. Чи підтримують вони вас у розвитку театру?

— Так, значною мірою. Уряд Угорщини надав фінансування для реконструкції великої сцени, включно з планшетом сцени, звуковим та світловим обладнанням. Завдяки румунському гранту ЄС ми модернізували малу сцену. Крім того, ми активно працюємо над безбар’єрністю: встановили пандуси, кнопки виклику, таблички шрифтом Брайля. Зараз ми збираємо кошти на ліфт, щоб люди з обмеженими можливостями могли легко потрапити до глядацької зали. Нам також конче потрібен потужний генератор, адже відключення електроенергії стали серйозною проблемою.

— Ви повернулися до театру з фронту. Як війна вплинула на ваше життя?

— Вона змінила мене. Цей досвід зробив мене дорослішим, серйознішим і відповідальнішим. У перший день повномасштабного вторгнення я залишив дружину та двох дітей і пішов добровольцем до ЗСУ. Я не шкодую про це. Якби потрібно було, зробив би це знову. Це вплинуло й на мою роботу керівника. Я став більш вимогливим до себе та колективу. Ми працюємо довго, іноді до пізньої ночі. Але це не примус – це наша спільна мета: розвивати театр.

— Чи було важко повертатися до роботи після фронту?

— Дуже. Я проходив довготривалу реабілітацію, важко було переключитися з війни на цивільне життя. У мене досі бувають флешбеки. Крім того, мій брат досі на фронті, тож війна залишається частиною мого життя. Я розумію потреби і глядачів, і колективу, знаю, в яких умовах ми живемо й працюємо. Тому скаржитися просто гріх.

— Ви хочете поділитися своїм військовим досвідом через театр?

— Вже ділюся. Наприклад, у виставі «Краще залишайся мертвим» я зовсім по-іншому відчуваю свого персонажа Ганса Кіфера. Так само і в «Річарді III» – я багато читав, аналізував, щоб зрозуміти цю особистість. Крім того, ми активно підтримуємо армію: організовуємо збори, співпрацюємо з благодійними фондами. Я не можу забути, де я був, з ким я був, і що наша країна досі у стані війни. Я завжди залишуся військовим у душі.

— Які ваші плани на майбутнє?

— Моя мета – отримати для нашого театру статус національного. Це дозволить нам забезпечити трупу гідною заробітною платою. Зараз наші працівники отримують лише 9000 гривень на місяць – це найнижча зарплата серед усіх театрів України. Але вони працюють із віддачею, вірять у майбутнє театру. Ми цього заслуговуємо.

— Як ви бачите театр після війни?

— Я впевнений, що наш театр стане одним із найкращих в Україні. Ми вже зараз працюємо на рівні національних театрів, хоча фінансування у нас значно менше. Але завдяки відданості нашої команди ми постійно розвиваємося.

— Ви часто кажете, що театр – це ваше життя. Що це означає для вас?

— У театрі я зустрів свою дружину, коли мені було 16, а їй 17. Тут ми виростили вже трьох дітей. Тут я працюю, відпочиваю, нервуюся і радію. Це не просто робота – це сенс мого життя. Я не зупинюся, доки не досягну всього, що заслуговує наш театр і його колектив. Я та людина, яка ніколи не здається.

Ріта Шімон, Kárpáti Igaz Szó