"П’ять поколінь моєї родини боронять Україну, а ворог один і той же – Росія", – воїн 128 бригади Василь

До війни чоловік працював учителем ковальства в лісопромисловому ліцеї на Прикарпатті. І паралельно активно займався "Пластом". "Пласт" вчить, що треба бути вірним Богу й Україні. У мирний час ми вірні Богу, а зараз — Україні. Практично вся наша пластунська станиця зараз в армії", — каже воїн.

Вперше Василь пішов воювати ще у 2015 році — потрапив у 128 бригаду й став командиром міномета. Відслужив рік і після демобілізації повернувся до педагогічної роботи. А коли в лютому цього року Росія почала повномасштабне вторгнення, знову прийшов у військкомат — уже з двома синами, котрі стали повнолітніми.

"Пішов на старе місце в мінометну батарею і хотів узяти з собою обох синів. Але не вдалося. Молодший Юрій (йому 22 роки) має дві вищі освіти й закінчив військову кафедру, він офіцер. Тому його призначили заступником командира роти в інший підрозділ нашої бригади. Зате старший 24-річний Андрій хоч і має вищу освіту, проте без військової кафедри. Так що зараз він зі мною – навідник міномета", — розповів захисник.

Зі слів Василя, перші тижні війни вони пережили особливо важкі бої на південно-східному напрямку. І їх мінометний розрахунок відзначився — підбив російський танк Т-72. "Нам дали координати й наказали накрити сектор вогнем. Загалом ми випустили 10 мін зі 120-го міномета "Молот", і одна або дві влучили зверху в танк. Влучення засікла з дрона наша розвідка, нам повідомили: "Ціль знищена", — розповів військовий.

Василь каже, що після того, як у лютому цього року він із синами пішов на війну, з’явилася цікава історично-спадкова закономірність — останні 100 років усі покоління їх родини борються за Україну.

"Мій прадід у 1918 році пішов у Галицьку армію, яка воювала спершу з Польщею, а потім із більшовицькою Росією. З війни він не повернувся, загинув. Мій дід воював в Українській повстанській армії проти радянської влади. Взимку 1946 року його підрозділ оточили НКВД-сти. Хлопці відстрілювалися, скільки вистачило боєприпасів, а останніми кулями перестріляли самі себе, щоб не здатися в полон. Через кілька місяців мою бабусю з трьома доньками й сином, котрому було два роки (мій майбутній батько) як рідних "ворога народу" заслали в Казахстан. Вони змогли повернутися в 1956 році, через три роки після смерті Сталіна. П’ять поколінь моєї родини боронять Україну, а ворог один і той же — Росія", — розповів Василь.

Чоловік пригадує, коли йому було 10 років, тато якось відкликав його вбік, намалював на камені тризуб і сказав: "Твій прадід віддав життя за Україну, дід віддав життя за Україну, я відсидів за Україну. А що зробиш для України ти?".

"Тато загинув у аварії в 1983 році, проте я можу відповісти зараз, що продовжую справу нашої родини – теж воюю за Україну. І мої сини так само. Два наших покоління мають нарешті перемогти Росію й покласти цій боротьбі край", — каже воїн.

Суспільне Закарпаття