"Щоб роми працювали, їм потрібно розповідати про професії і показувати їх", — Роман Стойка

Про суть проєкту

"Основна наша цільова група — діти молодшого шкільного віку 3-6 років і дівчата-підлітки 14-16 років, це переважно 8-9 клас. Молодших ми готували до школи, а старшим проводили профорієнтацію та пояснювали, як впливає здобуття професії на їхнє подальше життя. Адже з професійною освітою ці дівчата вже не обмежені тільки раннім шлюбом і, як наслідок, хатніми справами. Після народження дитини вони можуть повертатися до соціального життя і працювати, бути незалежними і самостійними ланками суспільства.

Заняття ми проводили по суботах на базі Ужгородської гімназії №14 — найстарішого ромського навчального закладу Європи. Хоча навчаються у нашій гімназії не тільки роми, вони почуваються тут комфортно. Також по четвергах приходили на бесіди-заняття до ромського табору на вул. Пирогова. Там до нас долучалися не тільки підлітки, але й їхні батьки. Не очікували, що так багато ромів зацікавляться темою профорієнтації та працевлаштування. Отже, вони розуміють проблему. З дітьми працювали наші спеціалісти, особливу роль у реалізації проєкту відіграла Руслана Пазуханич. Також у рамках проєкту мали заняття у Берегівській ЗОШ №7 з угорською мовою навчання, де проводили майстерклас із виготовлення новорічних подарунків. Загалом охопили близько 360 дітей та підлітків".

Руслана Пазуханич із дітьми

Мінус дитинство, плюс дитина: як ромські підлітки залишаються без освіти та можливості гідно заробляти

"Роми – одна з найменш захищених верств населення в Україні. Багато з них не мають доступу до садочка і навчальних послуг — часто через відсутність документів чи банальне нерозуміння, для чого це потрібно. Самі батьки не до кінця усвідомлюють батьківство. У багатьох сім’ях дітей виховує вулиця, відповідно, росте злочинність і жебрацтво. Вони рано виходять заміж і позбавляють себе дитинства та перспективи росту. Адже не мають жодного поняття, що це таке. Зробити дитину не означає бути дорослим. Тут з’являється багато обов’язків – це не лише свобода і розваги. Щоб стати мамою, потрібно бути морально і фізіологічно готовою. Дівчата не усвідомлюють важливість цього кроку, адже дитина має мати все, щоб стати повноправним членом суспільства, отримувати те, що мають інші.

Тому дуже важливо роз'яснювати ромам, яким може бути їхнє життя, якщо вони матимуть професію і працюватимуть. Яким може бути життя їхніх дітей. Вони можуть здобути професію, попрацювати, а вже тоді створити родину. 

У рамках проєкту ми не лише проводили профорієнтацію і роз'яснювали про особливості різних професій. Ми показували, що дівчата можуть мати, якщо народять не так рано, а трохи пізніше. Ми їм наводили у приклад успішних ромських жінок. Життя не обов’язково зводити до заміжжя у 8-9 класі. Не обов’язково погрузнути у кухні і догляді за дитиною і цим обмежитися".

Про роботу з дівчатами-підлітками

"Немає сенсу розповідати теорію про професію. Щоб заохотити, щоб дати чітке розуміння, потрібно спробувати. І наші дівчата пробували. Ми давали можливість спробувати себе у якійсь роботі, щоб вони зробили щось своїми руками і зрозуміли, чи виходить у них і чи подобається їм. Ми підтримуємо будь-яку ініціативу, яка дає можливість розвиватися. Ми питаємо, що вони зробили для власного розвитку і даємо вудочку. А рибу ловити дівчатам потрібно самим.

Під час одного з майстер-класів

Наприклад, вони робили лаваші і тістечка – як результат, одна дівчина захотіла йти вчитися на повара в училище. Також водили їх у 5 училище і там вони могли взяти пензлик, валик і спробувати себе у малярстві. Їм подобалося, що у них виходить. Для занять із манікюру вони самі приносили лаки і вчилися одна одній нігті малювати. Пробували себе у дизайні – малювали рекламу своєї школи. Намалювали і прапори і ромські вози. Писали, що гімназія the best (сміється. — Авт.).

Пізніше одне із завдань було описати свою мрію. Багато говорили, що хочуть іти в манікюр, педикюр, вступати у 5 училище на маляра-штукатура. У нашому світі немає розмежування – можна робити все, на чому можна заробити гроші. Вони не хапають зорі з неба. Питали, звісно, й про університет, бо є приклади ромів із вищою освітою. Вони розуміють, що університет це довгий і тернистий шлях, а училище закінчити і заробляти можна швидше. Одна дівчина захотіла стати вчителем початкових класів у нашій школі. Ми це сприйняли як справжнє досягнення – дівчата мають переосмислення. Проєкт був не дарма. Двоє з них уже подали документи у 5 училище.

Взагалі у табору на Пирогова є особливість — замкнутість общини. Вони не так соціалізовані, як Шахта чи Радванка (роми у місцях компактного проживання у м-нах Шахта і Радванка. — Прим. Авт.). І коли вони не бачать своїх, то не знають, які кроки робити і до кого звертатися у нових для себе обставинах. Тому коли наші учасниці проєкту просили піти з ними на вступ до училища, я висловив підтримку і готовність піти".

Про роботу з дошкільнятами

"У цьому напрямку ми реалізували програми "Впевнене батьківство" та "Готуємося до школи".

У першій програмі батькам пояснювали і показували, як доглядати за дитиною: розповідали, як розвивається малюк, як правильно доглядати, міняти пелюшки і памперси, як годувати правильно. Говорили й про те, як дитина має поводитися на вулиці, як заспокоїти, якщо вередує і пояснити, що можна, а що ні. Розповідали, які хвороби можна попередити, які щеплення робити і чому — роми лікарів бояться, тож часто мають проблеми зі здоров'ям, яких можна було уникнути. Молодим дівчатам також було цікаво, як минає вагітність. І так  поступово переходили до підготовки до школи.

У проєкті з підготовки до школи з маленькими приходили батьки чи старші сестри — якщо мама не йшла, то відправляла старшу сестру. Граючись, училися читати, розвивали мілку моторику, вивчали кольори, дні тижня. Часто якщо діти не знають таких елементарних речей, то цього не знають і батьки. От наприклад, питаєш маму, коли дитина народилася, то вона каже – тюльпани цвіли. Вона не знає не те що назв місяців, а пір року. На практичних заняттях вони робили якісь вироби ручної роботи – ліпили, робили дерева роду. Дітям було цікаво, а батьки дивувалися, що в їхніх діток щось виходить, що вони на щось здатні, як прикро б це не звучало. Також вчили ази письма, малювання, рахування. І на 2-3 занятті вони це робили без проблем".

Результати

"І батьки і діти повірили нам, повірили у своїх дітей, побачили, що з ними можна займатися. Вони почали гордитися своїми дітьми, бо побачили, що дитина може щось зробити. Вони налаштовані на продовження таких занять. У нас були переважно люди з малозабезпчених сімей і не кожен із них має можливість на садочок.

Вони побачили, що ми не вороги, ми стараємося їм допомогти, побачили, що зміни є і що це їм допомагає. Зараз ці дітки підуть у школу соціалізованими, вони вже знають, як поводитися на уроці, що потрібно підняти ручку, попроситися у вчительки і не казати на неї "тьотя". Батьки тепер знають і розуміють, чому дитину потрібно давати у школу. Макулатуру збирати чи вантажити овочі на базарі — це не вихід. Школа — не місто, вона дає знання і навички. Батьки зрозуміли, що потрібно ходити до лікарів, носити маски, обрізати нігті, вакцинуватися, ходити акуратними і чистенькими, мити руки. Знаєте, ненав’язливо на майстеркласах із приготування їжі ми їм надягли шапочки, халати, рукавички, а вони по-хорошому дивувалися: вони будуть такі, як інші. І ми пояснювали, що вони не гірші за інших, вони такі самі і норми та правила для них такі самі. Ось так минала їхня соціалізація.

Ближче до закінчення проєкту ми накрили їм стіл у тому ж кафе, де вони практикувалися у кулінарії. Поруч із ними були інші відвідувачі, пили каву і їли. Їм було дуже дивно. Так само в училищі вони дивувалися, що вони тут можуть учитися. 

Краще їм показати, що вони можуть бути частиною цього, дати пощупати, так би мовити, ніж просто розповідати про все у теорії. 

У кінці навчального року провели дітям літній табір. Вони робили власноруч фігурки людей із бісера і самі зробили мультик: відфотографували фігурки і створили ефект руху. Це було близько 4000 кадрів. Вони фотографували ті фігурки, переставляли їх і потім дивувалися, що самі таке зробили. Їхні очі і вирази обличчя — не передати словами їхні емоції, коли вони свої вироби побачили на екрані, що вони рухаються під музику. Це був вау-ефект. І на завершення повезли дітей у Динопарк. Там було багато інших дітей і вони гарно поводилися, ділилися морозивом. Бачили, що вони такі ж діти, як інші, нічим не гірші. Для них це надзвичайно цінно.

Майже усі діти, що були у початковій групі, йдуть до нас у перший клас. Ми не робимо акцент іти саме до нас, але вони вже здружилися, знають нас і йдуть до нас у 1 клас". 

Ксенія Шокіна спеціально для Uzhgorod.net.ua

ПУБЛІКАЦІЇ ДО ТЕМИ:

• Як позитивний досвід роботи з ромами на Закарпатті інтегрують в офіційну систему 
• В ужгородській ЗОШ №11 дітям допомагає навчатися ромський асистент. Як це працює і чи ефективно? 
• Андрій Вишняк: «Не кожен ром мусить мати вищу освіту, але цілком може бути хорошим музикантом чи кухарем» 
• В Ужгороді завершився соціальний проєкт для запобігання ранніх вагітностей серед ромських дівчат 

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

  Надіслати другу