Василь Карленко: «Цю систему можна використовувати в школах і в майбутньому»

Не люблю пишномовних слів, тим паче в журналістиці, але до постаті Василя Карленка вони пасують.

 

І не тільки тому що він віце-президент Федерації біатлону України, провідний тренер збірної України з біатлону, професор кафедри легкої атлетики, зимових видів і велосипедного спорту Національного університету фізичного виховання і спорту України, заслужений працівник фізичної культури і спорту України. Він без перебільшення є живою легендою фізкультурно-спортивної галузі з огляду на той наукового складу інтелект, який має, а також на те, чим займався і займається. Зрештою, орденом «За заслуги» ІІІ й ІІ ступенів так просто не нагороджують. Тому коли довідався, що цей фахівець і з робочим візитом відвідав Закарпаття, виникло непереборне бажання зустрітися. Благо, співрозмовник погодився. Спілкування видалося ємкісним. Сподіваюся, наведені його фрагменти зацікавлять і читачів сайту.

  • Василю Павловичу, Ви півстоліття у великому спорті, приїхали вивчити стан провідних закарпатських лижників – потенційних олімпійців. На Вашу думку, що сьогодні  потрібно найбільше для розвитку лижного спорту України, у якому він стані?
  • Насамперед хочу подякувати, що Ви приділяєте зимовому спорту увагу. А досвід справді маю величезний. Із 65 років 50 дійсно присвятив справі спорту як спортсмен, тренер, організатор на різних рівнях. Тому якщо говорити про складові розквіту зимових видів в Україні, як, до речі, і літніх (хоч в останніх періодично успіхи є), то потрібно заглянути дещо в нашу історію. Починається вона з часів незалежності, тобто коли ми відійшли від реалій колишнього Союзу). Тоді перейшли на власний досвід, але попередній теж не загубився. Краще з минулого запозичили. І з одного боку, успіхи на Олімпійських іграх це підтверджують. З іншого, нині результати визначають показниками масовості розвитку фізичної культури і спорту, але воднораз не завжди масовість є критерієм спортивного результату, оскільки в якомусь закарпатському чи  львівському селах або в населеному пункті на Півдні України виростає дитина, яка потім стане олімпійським чемпіоном, як, наприклад, Валерій Борзов. Візьміть, наприклад, Олену Підгрушну чи Юлію Джиму, котра виросла на стадіоні в Києві й стала олімпійською чемпіонкою. А інші біатлоністки – сестри Семеренко, про яких раніше ніхто ніколи не знав. Та ж Валентина Шевченко в лижних гонках, фристайлісти Станіслав Кравчук і Енвера Аблаєв, які приїхали на Закарпаття, по суті, ніким, а зросли до рівня переможців і призерів Кубка й чемпіонату світу, учасників Олімпійських ігор. Крім того, наші спортсмени із зимових видів спорту здобули 5 медалей у складі різних держав на Олімпійських іграх у Сочі, із них – 2 золоті, зокрема у фристайлі. Це означає, що робота стосовно розвитку зимових видів спорту є плідною в Україні. У міру можливостей підтримується державою, громадськими організаціями. І це головний стимул подальшого розвитку. Звичайно, ми не можемо сказати, що всі види спорту розвиваються в Україні, але є об’єктивна ситуація: не вистачає грошей, немає власне матеріально-технічної бази, отож змушені зосереджуватися на пріоритетних видах. Сьогодні серед таких і зимові – біатлон, лижні гонки, фристайл, фігурне катання. А інші – у міру тих ресурсів, що є. Тому оцінюючи ситуацію, що склалася, можу констатувати: вона, безумовно, нормальна.
  • А якщо спробувати її спроектувати на кількість медалей на Олімпійських іграх…
  • Якщо брати Олімпійські ігри, то будь-яку країну оцінюють у неофіційному заліку за кількістю медалей. Які види спорту – нікого не цікавить. Головне –золоті нагороди. Тоді це держава. Україна не може всі 15 зимових олімпійських видів спорту повноцінно розвивати, бо немає умов. Тому й зосереджуємося на декількох. На останніх Олімпійських іграх наші спортсмени здобули золоту й бронзова медалі з біатлону. У Ліллегамері мали золоту у фігурному катанні, а бронзову – у біатлоні. Сьогодні золота медаль – перша з біатлону в історії незалежності країни. А взагалі першу медаль із біатлону принесла Валентина Цербе.  Це означає, що можна розвивати біатлон, а загалом якщо сконцентрувати фінанси, організаційні, методичні, наукові, медичні зусилля, то творити дива! Ось таким шляхом іде Федерація біатлону України за підтримки держави, Національного олімпійського комітету, частково за підтримки обласних організацій державної спрямованості, які займаються розвитком видів спорту, зокрема біатлону,  і громадських організацій, насамперед спортивних товариств, хоч їх частка й невелика. Головне фінансування – із боку держави, є й спонсорські надходження. А звідси – і результати в біатлоні.
  •  Але парадокс: в Україні немає жодної бази з біатлону, яка б відповідала міжнародним стандартам!
  • Так, більше того, немає жодної бази з лижних гонок, жодної ковзанки для фігурного катання, про ковзанярський спорт уже забули. Немає де тренуватися шорттреківцям. Дещо в гірськолижників краща ситуація, бо є «Буковель» і «Красія». Однак, по суті, немає власної бази. Але, як бачимо на прикладі біатлону, це не критерій: можна не мати власної бази, а мати медаль. Проте слід вкладати гроші у власну матеріальну базу, щоб вона залишалася для людей. Біатлоністи не виїжджали б у Білорусь, Росію, Норвегію, Австрію, а тренувалися б у себе. База – не критерій, але це стратегічно правильне рішення, якщо вона є. Якщо ж немає – змушені тренуватися за кордоном.
  • Скажіть, а чому маємо такі успіхи в біатлоні й не маємо їх сьогодні, наприклад, у лижних гонках?
  • Безумовно, певні традиції ми мали й у лижних гонках.  Олександр Батюк – срібний призер Олімпійських ігор, чемпіон світу, Ірина Тараненко-Тереля була бронзовою призеркою чемпіонату світу. Такий же результат показала Валентина Шевченко. На жаль, нині ці успіхи дещо втрачено, оскільки, з одного боку, – не вистачає ресурсів, а з іншого – Федерація лижних видів спорту веде десь, можливо, не зовсім правильну політику щодо залучення позабюджетних коштів. У біатлоні теж був такий період, але коли президентом федерації став Володимир Бринзак, то правильно зорієнтувався, сконцентрував організаційні зусилля, і сьогодні в біатлоністів на всіх фронтах є досягнення. У лижних гонках це втрачено. Думаю, що тимчасово, і цього допускати не слід, бо лижні гонки є основою біатлону, хоч він може й автономно існувати. Приклад Чеської Республіки: лижних гонок, по суті, немає, а біатлон – один із найсильніших у світі. Однак, думаю, лижні гонки нам потрібно розвивати, зокрема на Закарпатті, бо це область із надзвичайно сприятливими географічними й кліматичними умовами.
  • Що загалом думаєте про потенціал Закарпатського краю щодо розвитку лижних видів?
  • Сніг, якщо брати Боржавські полонини, випадає і в листопаді, а розтає у квітні. А то й до червня лежить. Ми ж їздимо десь на «закатку» до інших країн. Лижні гонщики, у Росію, до прикладу,  щоб продовжити сезон. Навіщо, коли можна й у себе потренуватися? Я вважаю, що недолугою є регіональна політика. Пам’ятаю, коли був начальником відділу, їздив Закарпатською областю, тоді, у 90-х роках, ми з фахівцями опрацьовували концепцію розвитку зимових видів спорту в поєднанні із соціальною інфраструктурою. Так, запропонували, щоб біля санаторіїв, аби ті не простоювати взимку, встановити гірськолижні підйомники. Ось сьогодні подивіться на «Квітку Полонини», на село Синяк, як вони ожили. Боржавські полонини взагалі можуть стати українською Меккою гірськолижного спорту. Але, на жаль, часто такі території нераціонально використовують: землю продають, перепродають, і нерідко на трасу вже не доступитися, бо кожен тамтешній власник стає гетьманом, і ніхто не хоче поступатися. У підсумку, коли опрацьовували ідею Олімпіади-2022, то з’ясувалося, що єдине місце, де можна провести швидкісний спуск для чоловіків, це саме на Боржавських полонинах. Утім є й інші важливі місця на Закарпатті. Скажімо, полонина Руна, на якій гонщикам, біатлоністам можна тренуватися. Є гора Стій (висота трохи більше 1600 м, де можна зробити середньогірну висотну базу), є «Драгобрат», де багато снігу... Одне слово, привабливих для зимового спорту місць вистачає. А ще у вас є матеріальна база в плані вироблення свого інвентарю, зокрема Мукачівська лижна фабрика, яка нині забезпечує півсвіту. Плюс традиції. Адже засновано Центр олімпійської підготовки, роботу котрого потрібно лише пожвавити. Ось у Чернігові не було Державного центру олімпійської підготовки з біатлону, а його створили. Там збирають перспективну молодь. Це одна з причин розвитку вищеназваного виду спорту. Ось у Берегові, стояв трамплін, хоч неправильно сформований, але він був, спортсмени тренувалися.  Потрібно відроджувати, створити відповідний центр. Ми якось підрахували, що Австрія завдяки європейській інфраструктурі зимових видів спорту, яка переважно базується на гірських лижах, має близько 3 000 змагань на рік. Уявіть: на кожен такий захід приїде хай 10 осіб; вони залишать по 50 євро в день – не важко підсумувати, скільки це вийде загалом. Так само й Італія, Німеччина, Швейцарія живуть туризмом. Чомусь тільки в Україні вважають, що потрібно брати кредити й витрачати незрозуміло куди.

Якось робили цікаву статистику. Виявилося, вік чоловіка в нас приблизно 63 роки, а в жінки – 65. У Японії – 75. Тобто різниця – у 10 років. Крім того, із 63 років живемо в пошуку десь 20 років. До 18-ти – дитячий вік, потім ще 40 із «хвостиком» працюємо, а далі пенсія. У нас немає продуктивного життя! Його необхідно створювати. А спортивно-оздоровча інфраструктура повинна слугуватии пропагатором усіх прогресивних ідей, тому що завдяки спорту про Україну вперше дізналися як про державу, адже досі нас асоціювали тільки з Радянським Союзом, Чорнобильською трагедією тощо. А нині майже щодня на планеті чи не в кожному її куточку лунає десь гімн України, адже успішно  змагаються вітчизняні олімпійці, неолімпійці, параолімпійці. До речі, щодо останніх, то це актуальна тема в контексті сьогоднішніх подій. За рахунок фізичної культури й спорту можна продовжити життя на 5–6 років, але це буде повноцінне життя!

  • У вас  є унікальна програма тестування спортсменів. У чому її суть?
  • Система розроблена на підставі можливостей серцево-судинної системи. Чому? Бо ще стародавні греки говорили: «Усе приховано в серці людському». Це той орган, який доки не зупиниться – людина живе. Серце реагує на психологію, на фізичне, інтелектуальне навантаження, на харчування, захворювання тощо. Систему заснував мій учитель Станіслав Душанін – доктор медичних наук. Вона корисна не тільки спортсменам, а й для будь-якої людини, тому що дає можливість оцінювати потенційні можливості особистості як такої, що вона може порівняно з іншими. Можна визначити й психологічні темпераменти, схильність до захворювань, травм, професійно-профільне майбутнє (про гуманітарія йдеться чи про технократа) тощо.

У плані ж спорту система дозволяє визначити схильність спортсмена до того чи іншого виду. У фізичному вихованні можна в школах дітей також диференційовувати: наприклад, хто більше придатний до бігу, ігор чи плавання, якщо, звісно, для цього є умови. Можна аналізувати й стан працездатності, тобто що було вчора, що є сьогодні, як потрібно враховувати витривалість, «економічність». Сьогодні в рамках урбанізації, коли кожна секунда дорога, людині особливо важливо знати про себе, надто спортсменові, щоб не помилитися. Бо життя одне, і його потрібно використати за призначенням. Візьміть європейський досвід: якщо набирають юристів, то це – юристи. Якщо йдеться про сферу авіакомпаній, то набирають відповідних пілотів: аби одні добре літали в нічних умовах, інші здійснювали короткі польоти. Якщо військова справа, то потрібно так само формувати спецназ. Колись, до речі, я тестував і військових, зокрема десантників. Бачив, що йдеться про різні категорії людей. Одні не дають себе скривдити – прямі, принципові; є й інші: можуть махати руками, а нічого з цього не вийде, просто вони беруть криком. Є й «золота середина». Ось так і в спорті. Ступінь вірогідності, ефективності такої системи – 75–80 відсотків, оскільки 100 % гарантії ніхто дати не може.

  • Що скажете про тестування закарпатських гірськолижників?
  • Я визначив їхні можливості, у кожного вони, звичайно, індивідуальні. І сьогодні, коли в спорті поставлено шлагбаум для допінгу, на перший план виступає система підготовки. Наша, українська, хороша, і з неї беруть приклад спеціалісти інших держав світу. Важливо тільки знати індивідуальні особливості. Якщо є мотивація, необхідно подивитися, які в неї можливості: чи є швидкість, витривалість, силові складники енергозабезпечення. Я побачив закарпатських гонщиків, гірськолижників, і можу сказати: якщо матимуть відповідне матеріальне забезпечення, то результатів досягти можна. Відповідні пропозиції надав тренерам. Скористаються інформацією – результат буде обов’язково.
  • До чого зводяться Ваші рекомендації, якщо не секрет?
  • Усе залежить від конкретного спортсмена. Комусь, наприклад, за місяць до змагань потрібно знизити обсяг навантажень, а комусь на певний час перейти в інтенсивніший режим роботи. Загалом потрібно йти шляхом маятника, контрастності, відповідно завантажувати анаеробні системи, системи енергозабезпечення. Ось приклад чемпіонату світу-2013 року, коли Олена Підгрушна стала триразовою чемпіонкою. Вона з Наталією Бурдигою тренувалися за одним планом, жили в одній кімнаті, їли одне й те ж, мали одну й ту саму кількість тренувань. Але результат – різний, бо для Підгрушної така система підготовки підійшла, а для Бурдиги – ні. Я координував діяльність тренерів, і десь до мене прислуховувалися все ж: Бурдига була шостою на Кубку світу.
  • На завершення розмови: чи можна систему, якою послуговуєтеся, запровадити в школах?
  • У мене був соціальний експеримент. У класі, де вчився син, існували проблеми між дітьми та вчителями. Не могли нічого зробити у 9-му, 10-му класах. Я запропонував директору школи протестувати два паралельні класи: де все гаразд і де все погано. І коли зробив – побачив: у тому класі, де «негаразди», 70 % дітей – отої, «бешкетної», категорії. Я запропонував керівнику ЗОШ: традиційною, загальною системою нічого не зробите. Навпаки, потрібно скоротити урок до 25 хвилин, прислуховуватися до кожної дитини, ураховувати її думку. Є й інші методи, які дозволяють оцінювати учнів, але я б запровадив цю систему, зокрема під час набору учнів, щоб, окрім проведення тестів, оцінювали ще й тип хлопців і дівчат. За серцем дитини також потрібно слідкувати. Чому в ЗОШ на початку вересня стільки смертельних випадків на уроках фізкультури? Учителі фізичного виховання забувають, що учнів після канікул необхідно поступово навантажувати. Там, де немає достатнього рівня усвідомленості серед наставників, і трапляються такі трагічні випадки. Крім того, маємо справу і з серцево-судинними захворюваннями. Тому цю систему можна використовувати в школах і в майбутньому.

Володимир Тарасюк для Uzhgorod.net.ua

Фото Романа Сенишина

 

21 липня 2015р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів