Зодче диво зі «сміття»! (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Тут і звичайні пластмасові ляльки, і керамічні тарілки та радіотехнічні плати, фрагменти старовинних барельєфів і навіть пластмасова фігурка неандертальця з популярної при «совку» іграшкової серії...

Свій власний «Будинок з химерами» є на Закарпатті. Хай і не співвідносний з будинком архітектора Владислава Городецького у Києві, який завдяки своїй незвичності отримав саме таку назву. Але не менш цікавий. Селяни Нижнього Солотвина на Ужгородщині, біля якого в дачному масиві розташовано незвичну споруду, називають її «будинком зі сміття». Але у "ошколованих" містян, які зрідка забрідають в ці краї, він викликає асоціації з феєричною архітектурною творчістю Антоніо Гауді. Не такою масштабною і професійною, але, в контекстах Закарпаття, не менш цікавою, пише Закарпаття онлайн

Познайомитися з цим народним самородком від дачної архітектури нам, по суті, не вдалося – він спершу вийшов до тих, що подолали на велосипедах відстань від Ужгорода до Нижнього Солотвина саме з метою познайомитися з його будівельним витвором, але потім повернувся до будинку і вже більше не показувався – не перешкоджав оглядати своє житло, але й в гіди не підрядився. Тож роздивлятися химерний осідок цього некомунікабельного дивака довелося самотужки...

Цей будинок справді вражає. І навіть будучи схованим в зелені і кривизнах старих виноградних лоз , він навіть здалеку зразу впадає у вічі серед типовості місцевих дачних споруд – помітними здалеку кольоровими плямами і незвичними фактурами. Зблизька ж він стовідсотково підтверджує, що ті, хто добирався до нього зі своїх власних далечіней, зробили це не намарно. Роздивлятися кожен елемент цієї дивної будівлі можна довго – їх багато і вони практично не повторюються. І навіть якщо йдеться про десятки барельєфних облич, якими в кількох місцях оформлена споруда, то всі вони неповторювані – кожне зі своїм виразом обличчя і різними його рисами. І об’єднані лише спільною для всіх дивною неусміхненістю.

Крім них у стіни будинку вмуровано десятки, якщо не сотні, різних елементів чи фрагментів. Тут і звичайні пластмасові ляльки, і керамічні тарілки та радіотехнічні плати, фрагменти старовинних барельєфів і навіть пластмасова фігурка неандертальця з популярної при «совку» іграшкової серії. Старі, пофарбовані в різні кольори, справді взяті десь зі звалища різнорозмірні віконні рами, дроти і арматури, що стирчать з нерівних стін, нахилений хрест, об’ємно вписаний в сонм сірих неусміхнених ликів, що наче вирвалися з якогось похмурого потойбіччя, лише увиразнюють ірреальність сприйняття цієї химерності. Десь поміж ними – велике око або великий рот, що рельєфно проступають з бетону. В іншому місці – вмуровані в стіну сковорідка чи дерев’яний корпус старого годинника, те, що залишилося від фотоапарата «Любитель 100», переіржавіла труба з вентилем чи звичайний кип’ятильник як символи цієї матеріальної цивілізації. На балках і кроквах – старі номерні знаки з уже неіснуючих авто. Камені, уламки черепиці, напливи бетону та зрізи труб в стінах і проіржавілі ґрати на вінах. Через які так хочеться зазирнути всередину світу, який там, всередині, за цими вікнами і цими стінами точно має бути не менш дивним...

У надзвичайному хаосі та сумбурі – якась спільна ідея, якась дивна гармонія, витворена генієм творця, який ховається в цій нестандартності від явно недружнього йому довколишнього світу. Ця гармонія хаосу, ці вмуровані і вимурувані лики і символи, ця кричуща самотність в суєті довкілля ще чекають на своїх мистецтвознавців і психіатрів. А наразі приходять лише перші нечасті туристи...

Він міг би на них заробляти, а надто, якщо б погодився на публічність – якщо не розповідями про свій витвір, то, бодай, просто збиранням плати за оглядини. Аби витратити ці гроші на себе або вкласти їх в подальшу розбудову своєї нижньосолотвинської дачної «саграда фамілія». Натомість, він воліє ховатися і жити своїм власним життям. Якому, схоже, з його власної «вини» вже незабаром бракуватиме саме того, чого він шукав – можливості самореалізації, усамітнення і спокою...