Митець із берегів Ужа змістив …центр Києва! (фото)

«В кого?!» — пронизливо заволає, ніби схоплений за одне делікатне місце, закарпатський обиватель, котрий не мислить себе поза мафіозністю.

— У Олексія Шамшури, — відповім я всім підряд заздрісним мерзенникам. — А він не хтось, а чоловік і талант від Неба…

То й центр Києва взяв і змістив. На Оболонь. І там тепер є де притулитися серцю естета. Там розгорнувся з доброї волі нашого Олексія Івановича сад каменів «на український манір».

Взагалі-то кам’яний сад — «секітей», якщо по-їхньому та по-заморському — це візитна картка японської культури. Там, у лоні унікального творіння рук людських, можна заглиблюватися в таїну мами-природи, розмірковувати про українську корупцію і духовні пориви носіїв її, просто відсторонюватися від марноти і повсякденних проблем. Основними складовими такого саду є без жодного порядку, коли на перший погляд, розставлені необтесані камені, насипаний           пісок, галька і цариця всього — вода («Губить людей не пиво, — як у пісні співається. — Губить людей вода!»).

Отже, тепер цікавинки Києва — це не тільки храми, історичні споруди та розмаїті парки, але й не вельми великий сад на чималій площі, що буде в подальшому розширюватися на тутешніх теренах. Органічно розташувався він на Оболоні, не злякавшись сусідства двох сучасних висотних будівель. Київський кам’яний сад — це наразі спроектований О.Шамшурою славний сквер у вигляді паруса. У його центрі  — гранітний фонтан діаметром одинадцять метрів. Прямо в фонтанній чаші під парасолькою заховалася від холодних струменів трійця бронзових дівчат. А крім такого естетично промовистого  водограю, у цьому парку надибуємо 24 колони з базальту, шістнадцять лавочок і 24 декоративні ліхтарі. Камінні стовпи, які увінчуються оригінальними скульптурами, мають немалу висоту — від п’яти до шести метрів. Органічно вони зв’язані з навколишньою архітектурою, до якої, звичайно ж, теж причетний герой нашого матеріалу. Це — висотні будинки, що є найвищими в Києві, і названі столичним загалом «вітрилами Оболоні»: вони ж ніби несуть у романтичну даль цей сучасний мікрорайон.

А на згаданих стовпах найбільший інтерес викликають три бронзові скульптури. Осьде вишкірилася з верхівки кам’яної колони могутня, мов думка українця про сало, пантера. А ще бачимо орла, що розправляє крила немовби для відльоту з України в багатші краї. А камінна доріжка веде до бронзової русалки, котра  твердо вирішила бути навіки вірною рідній землі. Деякі мужчини цій бронзовій звабливій істоті труть груди, щоб швидше пійматися аналогічній киянці чи галичанці в тісні тенета. Так, бачив, у Празькому граді вже давно натерли до блиску скульптурному хлопцеві його принади. І не тільки жінки. Європа ж, бляха-муха! Всі, як то кажуть, там будемо.

Камені для цього дивовижного творіння Олексія Шамшури привезли з різних куточків України, щоб менше люду запихало їх за пазуху. Бо лозунг у цьому приємному куточку може бути лише такий: «Геть агресію! Хай живе мистецтво!» І в Оболоні, і по всій Україні.

Наочно переконався, що в обійсті  людини, що є авангардом української естетичної думки, теж не гірше як на Оболоні. Олексій Шамшура все довкола робить прекрасним. Тому що патріот на ділі, а не на словах — звукових сплесках сановитих міщан-пожирачів, котрі пожерли масу свиней, баранів і бичків, а биками так і залишилися. А могли б і людьми стати. Не змогли. Бо первісним зробили для себе свиняче сало, а не духовну силу. Олексій Шамшура з міста Тучин на Рівненщині зміг! Бо, як його орел з Оболоні, завжди вчився розправляти крила, а не клювати падло і г…но. Скрізь учився. Від батька-матері, а потім ще в старому, приткнутому своїми халупами до Кафедрального собору на Замковій горі, Ужгородському училищі декоративно-прикладного мистецтва, де вчився і навчився живопису, а не рукотворному фотографічному онанізму. Затим працював у Рівненських художньо-виробничих майстернях Художфонду СРСР. В 1971-1972 роках узяв перше місце  у конкурсі на пам’ятник визволителям Рівного від німецько-фашистських загарбників. Праця в обласному відділі будматеріалів при обласній архітектурі пов’язана зі здобуттям першого місця в конкурсі з благоустрою міста. Паралельно, як зараз про Київ, тоді митець і про центр союзного простору — Москву — не забув: став першим у конкурсі з оформлення центрального залу автоцентру «Жигулі».

Олексій Іванович переживає в 1979-1982 роках великий творчий злет. Тоді він навчався і працював у науковому відділі ЗНДІЕП. Став делегатом VІІ з’їзду Спілки архітекторів України. Саме тоді, в співавторстві з колегами ЗНДІЕП,  підготував найліпший проект центральної частини міста Кузнєцовськ Рівненської АЕС. Відтак, уже особисто, у Кузнєцовську та в осерді АЕС О.Шамшура зайнявся роботами з благоустрою територій, будівництва площ, виконання скульптур, інтер’єрів, монументального живопису тощо.

— Приємно було, — згадує Олексій Іванович, — бути в центрі нашого справжнього прогресу у будівництві, що фінансувалося державою. Прямо не віриться, що подібне може повторитися.

—Як ті відчуття можна порівняти зі ставленням до теперішнього Ужгорода, де ви надійно отаборилися під Замковою горою?

—Центр Кузнєцовська за розмахом, масштабами, вкладеними коштами, як на мене, перевершує будь-який район нашого славного своїми героями Ужгорода. Щоправда, дещо печально — і оглядаючись на Кузнєцовськ, і вдивляючись у змиршавілий Ужгород, — що в минуле відійшло державне будівництво. Бо нині майже нічого нікому не потрібне. Запропонуєш продуктивну ідею якомусь чиновнику, а у відповідь — до фатальності незмінне: немає коштів. Тільки і втіхи, що збільшуються розмахи будівництва приватного сектора. Останній дає свої приробітки, але загальному обличчю краю всенародного торжества не додає.

Потім митець задумується і прорікає в стилі «ретро»:

— Пригадую Ужгород шістдесятих. На Корзо кинеш випадково сірничок — піонер підбігає, за піджачок посмикає і попросить підняти. І всі піднімали. А нині наш Ужгород став у шерег брудних обласних центрів, хоча про свою європейськість тут просторікувати не припинили. Та головна Батьківщина для всіх — своя хата. Мармур для камінів привозять навіть із найвіддаленіших куточків Латинської Америки. А фонтани у дворах які! Якби ними обласний центр прикрасити — то вся планета зациркулювала в місто над Ужем, плюнувши на нещасну Венецію. А наразі списали добрі гроші на елементарне «корито» біля мерії. До нього наш найсправедливіший суд символічно повернув автора — Віктора Погорєлова. Як бабка сидить він біля корита і чекає золоту рибку.

Василь ЗУБАЧ.

На ФОТО: фрагменти скульптур і архітектури, до яких дотичне ім’я ужгородця Олексія ШАМШУРИ.