Ірина Гармасій: «Проявимо волю на виборах – здобудемо Україну»

Серед них чотири жінки, одна з яких – відома в краї журналістка, письменниця, громадсько-культурна і політична діячка Ірина Гармасій. Вона балотується у виборчому окрузі №70 із центром у м. Свалява, який охоплює шість районів області – Воловецький, Великоберезнянський, Міжгірський, Мукачівський, Перечинський і Свалявський, та відомий як найскладніший. Шлях Ірини Гармасій у велику політику – свідомий і виважений, за підтримки політичної партії Всеукраїнське об'єднання «Свобода». Вона заступник голови з питань національної пам'яті Закарпатської обласної організації ВО «Свобода», помічник-консультант народного депутата України Едуарда Леонова, учасниця Революції Гідності в Києві та Ужгородського Майдану. Знайомство з жінкою-політиком відкриває новий погляд на реалії життя, дає відповіді на вразливі питання суспільства.

«Я справжня бандерівка…»

– Пані Ірино, Ви виховувалися у сім’ї, яка глибоко шанувала українські традиції та цінності. Що є для вас поняття «родина»?

– Для мене родина має святе значення. Я народилася в родині, яку не оминуло лихо ХХ століття, проте мені батьки з дитинства заклали глибоке почуття родини-сім’ї та родини-батьківщини. В українців традиційно були багатодітні сім’ї, в такій народилася і я, де нас було шестеро. Моя мати виховувалася у сім'ї, де було семеро дітей, і так в глибину коріння. Рід мого батька постраждав через комуністичну політику винищення українців. Дідусь Петро з бабусею Софією встигли народити тільки троє дітей, бо 1946 року його спіткала доля сталінських тюрем і таборів ГУЛАГу. Його останки лежать десь в Норильських мерзлотах. Тож мій батько, Михайло Опришко, в 11 років став дорослим. В нашій сім'ї основним генератором міцної родини виступала мама, Анна Опришко. Тепер розумію, якою мудрою і унікальною жінкою була вона, яку величезну душу вона мала, щоб любити своїх шестеро дітей так само, як Україну. І це не пафос, любити державу навчила мене саме мати, і моїх братів і сестер, бабусю Теодозію і дідуся Івана Уляків, які прожили понад піввіку в шлюбі.

Я ніколи не бачила бабу і діда по батьковій лінії, але однаково їх люблю за розповідями матері, бо такою була конституція нашої родини. Я і нині досліджую наш родовід. Дізналася, що мій прадід походить із села Солук (нині Грабівці Стрийського району), звідки походять автентичні опришки. Про це писав у своїх етнографічних матеріалах Іван Франко. Родовід мого чоловіка по маминій лінії походить з Байдів-Вишневецьких. Його бабуся Анастасія мала дівоче прізвище Байда і походить з Рогатинського району. Про родину, родовід можна говорити дуже багато. Це тільки штрихи до їх значення у моєму житті.

– Ви народилися на батьківщині Степана Бандери?

– Так, я справжня бандерівка, в прямому і переносному значенні. Степан Бандера навчався в українській гімназії міста Стрий, тут у Пласті закладався його нескорений дух, який підніс його на вершини Крайового Провідника ОУН. Я горда з того, що нині причетна до продовження справи, яку вершили сильні світу заради визволення українців з окупації, такі, як Бандера. Багато людей, на жаль, і нині не розуміють справжньої суті бандерівського духу українського націоналізму, проте на Майдані на увесь світ заявлено: бандерівець, значить борець за Україну.

– Ваша мати була наділена багатьма Божими талантами. Знала понад півтисячі українських народних пісень, замолоду грала на сцені героїв української класики, майстерно вишивала й була справжньою берегинею свого роду. Чи передалися Вам якісь здібності?

– Так, я найбільше із шести дітей увібрала багатогранний материнський талант. А ще мій старший брат Петро, який найкраще з усіх нас співає. Такий аналіз своїм дітям зробила Анна Уляк-Опришко, яка як сильно любила своїх дітей, так рівномірно вимагала від них праці над собою. Працелюбність – основна риса матері і батька, але те, що передається з молоком матері, не можна прищепити штучно. Передалася не тільки любов до книжок, які були моїми основними університетами і привили любов до слова, але й загалом потяг до прекрасного, естетичного, високодуховного, високогуманного. Мати навчила мене усім традиційним ремеслам: вишивати, в’язати, гаптувати. Кожну справу вона робила з вишуканим смаком, адже мала природне відчуття естетики.

Пам’ятаю, як щороку одягали на Різдво ялинку. Діти подавали кульки, а вона прикрашала, вишукано, по-особливому, перевіряла за нами, виправляла. Пізнання невідомого – теж риса, яка передалася мені від матері. Я люблю задавати висоту і долати шлях на вершини. Щоразу, коли досягаю мети, спокушаюся новим, невідомим.

– В студентські роки Ви активно приймали участь у різноманітних заходах, були старостою групи. Прагнення до лідерства виявилися під час навчання чи ще задалеко до нього?

– В дитинстві я була дуже сором'язливою через те, що багато чого не усвідомлювала. Коли з’явилися лідерські якості? Думаю, що поступово набула з шкільної парти. Я вирізнялася організаторськими здібностями, бо мене обирали старостою в школі, технікумі та інституті. А це добротна школа на все життя, набуті знання нікуди не зникають, вони тільки трансформуються в нову якість.

– Студенткою пишете свої перші поезії і виступаєте з нею на святкових заходах. Пам'ятаєте якісь рядки, вважали себе тоді молодою поетесою?

– Перші вірші написала ще у школі, здається, про чічку-Марічку. Коли у восьмому класі писала випускний екзамен з української мови та літератури на вільну тему, то проявила оригінальність – написала віршованою поемою. Проте свою вчительку, на жаль, вже покійну, перелякала не на жарт. Щось поправила вона мені в тій, мабуть, смішній, поемі, та все обійшлося. Мені ніколи не бракувало рішучості, саме за це я часто дорого розплачуюся. В студентські роки поезія з'явилася, бо линула з глибини душі. Я тоді не вважала це за високу цінність і багато моїх дівочих щоденників з віршами просто згубилися. Мені було приємно, коли через 25 років однокурсниці читали мої вірші, які сама давним-давно забула. Я довго не вважала себе поетесою, бо першу збірку видала у зрілому віці. Так склалося, що після закінчення технікуму понад десять років не працювала над словом. А потім відродилася, бо мала у цьому гостру потребу душі. Так побачили світ мої книжки. Найбільшу цінність для мене мають не збірники поезії, в яких моя душа, мов натягнута струна, а збірник маминих пісень, над яким я працювала майже десять років із фольклористом Іваном Хлантою. Книжка «Пісня – то моє життя. Українські народні пісні з голосу Анни Опришко» перенесла мою маму в духовний вимір, її народнопоетичний талант залишився служити людям на землі.

– У вашому доробку сім книг. Де ви знаходите час на літературну діяльність?

– Мої книжки народжувалися, щоб звільнитися від ноші в душі. У творчості можна прослідкувати ритм життя, хронологію подій. Я фіксувала те, що боліло мене і було важливим для мого народу. Всеукраїнське об’єднання «Письменники Бойківщини», до якого я долучилася, допомогло мені заповнити прогалини у знаннях з краєзнавства. Завдяки товариству познайомилася з внуком Івана Франка Роландом Франком – доторкнулася до живої легенди.

– Як потрапили до Ужгорода?

– За державним розподілом у видавництво тоді «Радянське Закарпаття». В Ужгороді вже рік працював мій чоловік, і загалом фахівців в галузі поліграфії тут завжди бракувало. Пам’ятаю, як приїхала потягом Харків–Ужгород у нічний час і закохалася в це місто, яке було прекрасне від кольорового освітлення. А на другий день я милувалася кущами троянд, які росли мало не по всьому Ужгороду. За всі роки в мене ніколи не виникло бажання змінити місце проживання.

– З чим була пов’язана ваша перша професія?

– З друком книжок та газет. Я обрала професію поліграфіста через любов до книги, коли дізналася, що поліграфічна галузь забезпечує випуск друкованої продукції. Раніше друк книг забезпечували дуже енергомісткими і шкідливими технологіями. Я один із перших спеціалістів у Закарпатті, яка здійснювала перехід друку газет на комп'ютерну технологію. Пам’ятаю, як тодішній директор Іван Рогач мені сказав: «Ви здобули вищу освіту. Або ви йдете у набірний цех начальником, або роботи для вас немає». Звісно, що він блефував, бо на той час дев’ять місяців не було керівника – ніхто не вірив у зміну технології. Я була молода й вірила у те, за що бралася. Їздила в науково-дослідний інститут в Москву, у видавництво «Збруч» м. Тернопіль. Привозила розробки нових шрифтів, які тоді здавалися для багатьох дивом. Я пройшла школу класичної та спеціальної поліграфії, знайома з усіма видами друку. Закарпаття другим в Україні, після Тернополя, перейшло на нові поліграфічні технології.

– А в журналістику як увійшли?

– Думаю, що в душі завжди була журналістом. Мої творчі здібності оцінювалися на олімпіадах з української мови та літератури, пізніше – в студентські роки. Мій шлях в журналістику був складний, але я його, на відміну від інших, пройшла гідно. В кінці 90-х величезний досвід здобула в прес-службі апарату Закарпатської ОДА під час першої адміністративної реформи. На мою долю завжди випадало починати нові справи. Потім була обласна газета «Світогляд», яку згадую дуже тепло, бо саме на її сторінках сповна реалізувала себе як журналіст. Коли постало питання телевізійної журналістики, дуже швидко адаптувалася. Було таке відчуття, що працюю тут дуже давно.

– Які теми вас найбільше хвилюють?

– Складні – наука, освіта, історія, культура, політика. Найбільше приваблює історико-культорологічна тематика. Це вічне невичерпне джерело, з якого українцям особливо нині треба черпати. У нашій національній пам’яті й досі є білі плями. Наша історія складна, суперечлива, але ми мусимо поставити у ній крапку заради справедливості. Минуле нас не має розділяти, інакше як ефективно долати шлях у майбутнє. Я створила величезну кількість програм, переможець багатьох міжнародних конкурсів, але не нагороди мене тішать, а рух вперед, процес, в якому відроджується нація.

– Окрім улюбленої роботи Ви допомагаєте творчій молоді на громадських засадах як керівник Закарпатського відділення «Малої Академії літератури і журналістики». Це ваше хобі чи покликання?

– Чергове випробування, яке з’явилося завдяки заслуженому журналістові України Василю Тарчинцю, в минулому військовий кореспондент, який запросив мене прислужитися дітям. Він проживає у Львові, але родом із Закарпаття, з Верховини на Міжгірщині. У мене все навпаки – такий у нас вийшов соборний тандем. Проект МАЛіЖ пройшов складний етап свого утвердження, але ми маємо сьогодні результат, долучені до міжнародних програм ЮНЕСКО. За 11 років через фестивальну сцену «Рекітського Сузір’я» пройшли сотні обдарованих дітей. Вони мають можливість проявляти свій талант і цим самим утверджувати Україну у своєму серці і для всіх нас. У цьому заслуга багатьох вчителів, які стали зі мною пліч-опліч в побудові громадянського суспільства.

– Як сім’я ставиться до такого стрімкого режиму Вашого життя?

– По-різному, але з розумінням. Мій чоловік Юрій є моїм справжнім другом, бо розуміє мою активну життєву позицію. Знаючи, що я не буду сидіти вдома, він сприймає мене такою, яка я є, і допомагає.

– Ваші діти описують вас як ніжну і водночас дуже вольову і вимогливу жінку. Як ви себе можете інтерпретувати?

– Справді, я дуже чутлива натура, вмію творити добро. Не сприймаю лукавства, брехні, вибухаю проти цього вулканом. У мене загострене почуття справедливості, закладене природою і вихованням батьків. Це загартувало мою волю, тому питання життєвого вибору у мене завжди чітке, не розмите. У цьому і любов до всього рідного, близького.

– Чи існує якийсь принцип, з яким Ви йдете по житті?

– Бог, я, моя сім’я, Україна.

Ми не змінюємо ідеологічних принципів залежно від політичної ситуації

– В останні роки до списку щоденних справ й додалась політична діяльність у партії «Свобода». Чи був у вас раніше політичний досвід?

– Ні. Я пройшла класичний шлях політичної освіти у Всеукраїнському об’єднанні «Свобода». Як журналіст, я цікавилась політикою, але не вникала у ті складні процеси, які відбувалися. У 2010 році чітко постало питання вибору – пристосовуватись до режиму або боротися. Пам’ятаю, що навколо мене поріділо товариство. Тоді в моєму житті з’явилася «Свобода», а сталося це у серпні 2011 року, коли на Верецькому перевалі перепоховували останки невідомих карпатських січовиків. До того часу я ніколи не була на перевалі, хоча у ЗМІ ця тема мусувалася. На перевал поїхала з активістами Закарпатської «Свободи». Досі пам'ятаю, як опускали в ями десять трун, накритих державними прапорами. Таку картину за останні вісім місяців бачили тисячі, коли хоронили загиблих воїнів АТО. Це наші новітні герої, але мене болить як минуле, так і сьогодення.

– Які напрями роботи здійснюєте у політичній діяльності?

– Спершу я організовувала роботу прес-служби, після парламентських виборів 2012 року – заступник голови з питань національної пам’яті Закарпатської обласної організації, адже третя частина програми парламентської фракції стосується встановлення історичної справедливості. І тут мене настигла улюблена тема. Я з великою любов'ю доношу до людей сторінки з минулого.

– На політичну партію ВО «Свобода», її лідерів, гостро та критично реагують. З чим це пов’язано?

– Залежить від того, з якої дзвіниці ллють воду на млин. Завданням українських націоналістів є активна позиція за побудову сильної України на засадах соціальної та національної справедливості. З 1991 року «Свобода» як політична сила послідовно обстоює інтереси держави. Тобто з нами, свободівцями, не зовсім комфортно, бо ми спонукаємо змінюватися. Більшість людей цього не хоче, але наші активні дії засвідчують позитивні зрушення в суспільстві. Звідси агресія і негатив, особливо сичать українофоби і корупціонери, хто зручно примостилися на тілі нації і п’ють з неї кров. Мова йде про п’яту колону, яка люто ненавидить Україну та українське. Ми не кажемо, що ми ідеальні. Ми такі ж люди, як і всі, і нам притаманно помилятися. Проте, коли вичерпується останній аргумент – вступають в дію акції прямої дії. На відміну від політичних проектів, що створюються перед черговими виборами, «Свобода» є політичною силою з давньою традицією та ідеологічною основою, з реальними активістами по всій Україні, які беруть участь в діяльності партії не за гроші, а з політичних переконань. Ми не змінюємо ідеологічних принципів залежно від політичної ситуації.

– Після Революції Гідності в державі швидкоплинно розвиваються події в політичній сфері. Позачергові вибори відбуваються одні за другими. Чого очікуєте від виборів до Верховної Ради?

– «Свобода» не задоволена, що позачергові вибори відбуваються за старим законом, який протягнули «регіонали». У виборчих списках кишить колишніми прибічниками диктатури режиму, бо вони сподіваються старими методами здобути у народу голоси. Але ми дуже сподіваємося, що народ своїм бюлетенем проведе люстрацію депутатам-негідникам, бо іншого шляху на цих виборах немає. Бюлетень виборця нині виступає як меч, що карає за зло. Ми дуже сподіваємося, що в парламент пройде значно більше націоналістів, а це – реальний вплив на зміни в суспільстві. Адже нам треба прийняти десятки законопроектів, які будуть захищати народ і державу, які будуть формувати сучасні збройні сили і вектори європейського розвитку. Якщо хтось думає, що без націоналістів може відбутися Україна, то глибоко помиляється. «Свобода» не бізнес-проект, ми прийшли в українську політику назавжди, щоб побудувати Українську державу за змістом.

Україну чекають складні реформи, але для цього потрібні рішучі голоси

– Яким на вашу думку повинна бути жінка-політик?

– Політика не повинна залежати від статі, а від позиції депутата. Так, в політиці дуже мало жінок. Україна взагалі пасе задніх на тлі європейського політикуму у цьому питанні. В Закарпатті серед 75 кандидатів-мажоритарників тільки 4 жінки. Яскравий приклад відсутності жінки в політиці. А жінка мироносиця, їй більше довіряють, може принести більше користі і здійснити швидше зміни. Жінки мають більшу довіру у виборців, бо вони порушують питання освіти, охорони здоров’я, догляду за дітьми, пенсійного забезпечення, зростання вартості життя, економічної та соціальної справедливості. На жаль, пасивність української жінки в політиці продиктована злиденним соціальним становищем.

– Які завдання насамперед ставите перед собою як майбутній депутат?

– Я частина великого політичного організму під брендом ВО «Свобода». Ми йдемо у парламент з програмою докорінних перетворень «Українська перемога». За два роки роботи у Верховній Раді свободівці повернули українську політику в нове русло, разом із союзниками повалили режим Януковича. На Майдані полягло 19 свободівців, в ім’я Небесної сотні та України боротьба триває. Тепер наша спільна мета – виконати завдання, які накреслила Революція Гідності, але для цього потрібні рішучі голоси. Нарешті під тиском громади парламент ухвалив закон про очищення влади, який з 2005 року намагався проголосувати Олег Тягнибок. Він недосконалий, під нього не підпадають виборні посади. Депутати не захотіли себе проголосувати, тому народ на виборах своїм бюлетенем має виключне право люстрації. Якщо виборці проявлять волю, то в Україні дуже швидко відбудуться зміни і наш шлях в Європу буде стрімким.

Зараз немає інших пріоритетів, як стати асоційованим членом Європи. Для Закарпаття дуже важливим є питання децентралізації влади, воно зумовлене складним географічним становищем, а це повноваження територіальних громад і їх фінансове забезпечення. Мене турбують питання національної пам’яті, зокрема, про героїв Карпатської України, бо в патріотичному вихованні держава має прогалину. На Україну чекають складні реформи, але для цього потрібно підготувати правову базу і мати рішучі голоси. В парламенті очікує низка законів, які треба приймати негайно: про повернення капіталів з офшорів, позбавлення громадянства за антиукраїнську і антидержавну діяльність, повернення стратегічних підприємств у власність держави, введення податку за формулою: малий бізнес – малі податки, великий бізнес – великі, запровадження податків на армію з надприбутків олігархів, а не тільки з мізерних зарплат більшості українців та інші.

– Ви вперше йдете до виборця. Чи відчуваєте зв’язок з народом, чи розуміє він Вас?

– Так, я проводжу зустрічі з громадами, розтлумачую виборцям програму. Вислуховую наболіле, але громади на місцях не дуже розуміють функцію народного депутата. Маніпуляції свідомістю, на жаль, продовжуються. Старі методи мають і сьогодні місце, проте мене тішить те, що люди прагнуть змін і не бояться називати речі своїми іменами. Залишається вірити в те, що виборець проявить волю і зробить правильний вибір. Завдяки політичній волі партії «Свобода» і народу ми змінимо обличчя України.

– Дякуємо за розмову. Бажаємо успіху у виборчій кампанії.

Валерія Дідух

• Ірина Гармасій закінчила Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова (Львівська академія друкарства). З 1984 року проживає на Закарпатті. Працювала в поліграфічній галузі, Закарпатській облдержадміністрації, кореспондентом, заступником головного редактора обласної газети «Світогляд», з 2005 року – на Закарпатській ОДТРК (канал «Тиса-1»). Автор чисельних художньо-публіцистичних, суспільно-аналітичних програм. Здобуває другу вищу освіту в магістратурі Ужгородського національного університету за спеціальністю «Державна служба». 

  Надіслати другу