Як і чому Ганна Граб тікала з Ужгорода в рідне село (ФОТО)

– Туй им ся народила 22 квітня 1929 года. Мій отиць писався Бабидорич. Туй Бабидоричів много було. Няньо построїв ісю хижу сто годів тому з дерева, посеред хижі була така велика ґеренда, 12-метрова (цільний буковий брус). Брус привезений з Чорноголової, тесаний вручну.

П’ять років тому мої дівки (донька й онучка) вирішили відремонтувати хижу, оббити її. Розбили стайню, я почала йойкати, бо привикла м на худобу. Сусідка ми каже: «Ганьо, ідіть гет у варош, обисьте не віділи». 13 юлія (липня) дівки ня повезли в Ужгород. За два місяці я втекла звідти, – жінка розповідає дуже емоційно, часто жестикулює правою рукою, у лівій тримає палицю, на яку час від часу опирається.

– Не хочу жити в городі. Зять прийде: «Бабо, я би так упив пива». Виймаю гроші і даю. Дам 20 рублів, а вони куплять пива і того сиру до пива, що у косу сплетений. Я так удавала пінзію (пенсію), що не мала гроше біля себе. Одного дня, видитьмися, што вто була неділя, а може сято, донька, зять, онука пішли рано на роботу, мене лишили саму. Я нич не їла, бо хотіла м піти до церкви і причаститися. А пак им рішила іти собі домі. Зобрала своє – і на автобусну. Квартиру не закрила, бо не могла знайти ключі. Щастя, що нико чужий не зайшов. Мала м коло себе лише п’ять рублів (говорить про гривні, – авт.). Під автобусом увиділа м знайому із Порошкова, вона тоже ходила до дівок (доньок) у варош. При собі мала лише п’ять рублів. Каже: «Білет візьмемо у Перечин, а сядемо у кінець автобуса, аби нас шофер не видів і не угнав». Так ісь ме і зробили. Пішлисьме у самий кониць автобуса, там ись ме ся посхиляли. Я вийшла у Пасіці, а тота баба поїхала далі – у Порошково.

За півгодини я була дома. У нас тут гори, чисто, тихо, не вто што у вароши – дихати нічим, машини гучать. І щаслива, бо треба було крумплі брати. Мало м ся роз’їла, бо стайні нема. Два пси – вшиткоє моє теперішньоє ґаздівство.

– Айбо уже не бируєте, – приєднується до розмови Василь Бабидорич.

– Не бирую, – погоджується із сусідом. – Але паця ще би м тримала і кури. А корову – ні, бо корову не годна м пасти. Мітьо нигде не робить, то доглядав би паця.

Ганна Граб проживає із 54-річним сином Михайлом.

– Мітьо вженився був у Порошково, прожив із жонов 18 років, дітей не нажили. Як умерла, вернувся сюди. Має порок серця, отримує інвалідну пенсію, їздить на велосипеді у Поляну на хліб, на продукти, привозить нам, а й сусідам, – розповідає про сина.

У місцевому колгоспі пропрацювала 33 роки.

– Народила м двоє дітей – сина і доньку, у декреті була м два роки. Декретних дали ми аж 25 рублів старими грошима, – голосно сміється. – Тоді гроші на дітей не давали, як тепер. У калгозі і корови, і вуці доїла м. І на стройці робила м, і на плитці. Туй був кар’єр, жони робили з крошки тротуарну плитку 25 на 25, а чоловіки велику – 50 на 50. Я була грузчиком, тоту плитку грузила м на вагони. Ий што тої плитки мої руки перегрузили, – її руки вироблені, пальці покручені. – 1140 грн. пенсії дістаю. Раз у місяць приносить поштарка.

Жінка скаржиться, що хоч є дитиною війни, жодних пільг не має.

– Пільг не маю, субсидії теж. Ходила м у район, мені казали, що не положено, бо маю утримувачів. Хижу переписала м на онуку.

– Родила м ся за чехів. Живу при четвертув владі. Май тяжко було за войну жити. Добре памнятаву войну, мама, сигінятко, наткала і нашила нам полотняні сорочки, і я вже клоча пряла, помагала їй. Піду пасти худобину, то в дощ вся промокну, бо не було чим прикрити голову. Коли був калгоз, то добре було в єден бук (бік), бо роботи доста мали.

– Отам була школа, – показує на стару будову неподалік. – До школи ходила м 7 років, вчила м ся «на відмінно». На свята виступала м на шкільній сцені, розказувала м вірші напам’ять.

Двір Ганни Граб чепурний: від хвіртки до хати прокладена доріжка з тротуарної плитки, вздовж неї український міні-тин, на ньому старовинні глечики. На клумбах ростуть різноманітні квіти, звідти визирають казкові герої, гноми, бузьки. Праворуч акуратно складені нарубані дрова. До хати не запрошує. Каже, що після ремонту там є всі умови, є де зварити їсти, помитися, на чому спати.

– Свою хижу і село нигда не проміняю ни на який Ужгород, – твердо каже жінка.

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора

  «Карпатський об’єктив»

На фото 1: Ганна Граб живе при четвертій владі

На фото 2: Михайло Граб їздить велосипедом до сусідньої Пасіки купувати продукти собі та сусідам

  Надіслати другу