Як сумна доля спіткала закарпатське село під самісіньким небом

Церква – єдине найзначиміше місце у світі, яка повсякчас у наших душах. У ній збираються люди, щоб у молитвах поспілкуватися з Богом і святими. Сюди приходять, щоб побути із Всевишнім і праведниками, висловити їм свою любов і стати часткою тіла Христового, храму.

 

Істинна правда, що Божий дім – це своєрідне небесне посольство на землі, де кожен з нас, відходячи від суєти суєт, одержує велику духовну насолоду і міцну підтримку у земному житті, це наша мала небесна батьківщина. 

         Високогірні Кужбеї – самобутній символ сивої старожитності. Хоча нема достовірних відомостей, але існує неофіційне твердження, що тут заснувалося одне з перших поселень на Верховині.  Сумна доля спіткала село під самісіньким небом у середині минулого століття. Кужбеї померли, бо останні його жителі розселилися в інших куточках району. За винятком двох сестер Анни і Калини Бряників, котрі повернулися на батьківщину пращурів.

Слід колишнього села позначає практично тут один знак символічний – православна церква Успіння Божої Матері, яка у минувшину була найвизначнішим місцем осідку.  Вона й понині гордо стоїть на маківці, ледь не торкаючись хмар своїми куполами і хрестами. Її живий дух ф незламний. Незважаючи на жодні нищівні сили – ідеологічні, природні. І все-таки сукупність кліматичних умов – полонинські вітри і шквалисті бурі, потужні снігопади у піднебессі раз за разом залишають руйнівний відбиток на  храмині, яка була збудована у далекому 1937 році. Найперше на зовнішності споруди, бо саме погодні пошкодження відображаються на покрівлі. Дах перекритий за почерком предків-зодчих - драницями, що особливо милий зараз архітектурний стиль і його, звісно, зберігати навіки для історії. Та ба, всього за два десятки років він у пригоді,  а відтак стає ветхим і вимагає заміни. Приємно, що щораз знаходяться милосердні християни і беруться за богоугодне діло: одні кооперуються коштами на придбання будматеріалу, інші засукують рукави і обшарпану негодами убогу церковку реставрують. Торік, приміром, до корисної справи прилучилися й молоді за віком спонсори-підприємці, зокрема, Василь Шпонтак, Михайло Шунинець, Олександр Федоренко, Михайло Тарахонич, Іван Каптур, Василь та Іван Іваниші…

Варто відзначити ще один втішний факт: з благословення, на жаль, уже покійного блаженнішого Володимира, митрополита Київського і всієї України директор культоролічного центру Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Марина Бур’янова минулої осені передала на довічне зберігання  тутешній церкві старовинну ікону Успіння Пресвятої Богородиці. Цей образ, створений у другій половині ХІХ ст. напередодні був реставрований майстрами. Подарунок, як і вручена грамота – шана до храму в Кужбеях і тих, хто піклується про його належний стан. Коли така опіка Божим домом, то не заростає до нього  і людська стежина, незважаючи, що Кужбеї стерто з карти населених пунктів Міжгірщини: вже понад десяток років на Івана Хрестителя відновлено проведення у ньому за Божої служби храмове свято. І на цей раз стрімкими гірськими путівцями на маківку мертвого хутірка  з різних боків потягнулися людські юрби. Сюди чимчикували як з сусідніх сіл – Соймів, Репинного, Майдана, селища Міжгір’я, присілків Дениси, Заверхом... Прибули і далекі гості. “Викарабкалися” на верхів’я разом з молодими вірниками, не дивлячись на втому, навіть надто похилого віку миряни. Стільки народу тут, звісно, буває лише раз на рік з точною датою – 2 липня.  Під час літургії, яку провів священик Василь Вако, у молитвах вшановувалося небесне і земне.  Всі одностайно щиросердо й душевно  мовили про свою присутність на торжестві: «Це – велике щастя бути у божниці, о розташована на лоні  чарівної природи Карпат».

         Звичайно, за празника Івана Купала не приховували безмежної радості і сестри-самітниці лісового осідку 58-річна Калина та на 15 років старша за неї Анна Бряники. Напрочуд лагідної липневої погоди аскетки у широкому колі родичів, близьких і незнайомих наче раювали у піднебессі, чим багаті, найперше зібраними лісовими дарами, тим були й раді. 

         Все годне статися: якщо воскресає церква, то, дивись, оживе і село…

         Василь Пилипчинець

На знімку автора: цьому сивому храму жити у Кужбеях віками

 

23 липня 2014р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів