ТИМ, ХТО ЗНАЄ МИНУЛЕ, ГАРАНТОВАНО МАЙБУТНЄ

Така сумна історія, а для України вона виглядає навіть більше як сумною. Адже відомо, що в часи завершення війни розпадалась, здавалося, всемогутня Австро-Угорська імперія, у складі якої була і частка України.

І сталося так, що на цій війні українці воювали одні проти одних – Східна Україна, що входила в тодішні часи до складу Росії, відрядила своїх синів до царської армії, а галичани і закарпатці влилися в цісарську. І саме в ті часи в австрійській армії було започатковано українське військове крило – Січові стрільці. Легендами покрито це військове формування, яке, між іншим, проходило вишкіл на Закарпатті в селах Страбичово і Горонда. Закарпатська земля прийняла загиблих вояків – січовиків, прах яких покоїться на колишньому цвинтарі, а нині на території Музею архітектури і побуту. І саме на цій могилі в 1991-му році було встановлено Хрест, квіти до якого вдячні ужгородці приносять й понині.

Пам’ять, вона має слугувати в історії нашій, як фундамент до будівлі, без якого гідної споруди не може бути. Трагічні дні тих часів і нині трактуються далеко не однозначно, бо, скажімо собі правду, з якими відчуттями урядова делегація на чолі з паном Президентом мала брати участь у відзначенні 90-річчя Польщі, побувавши перед тим на таких же роковинах Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

Республіки, яка зусиллями колишніх парламентарів Австро-Угорщини і патріотично налаштованих тих же Січових стрільців під керівництвом сотника Дмитра Вітовського, робила відчайдушні спроби до самовизначення. Не сталося, озброєна до зубів польська армія під командуванням генерала Геллера, при мовчазній згоді Антанти, втопила в крові надію галичан. Польща відродилась і тодішні події на теренах Галичини нині возносяться як перемога. Так ся стало, й у Львові поряд на одному цвинтарі покояться юнаки тоді двох ворогуючих держав.

Складний світ і суперечливий, непроста історія, але, повторюся, ми мусимо її знати. Ось приклад, і приведу я його не заради чи то власної вигоди, чи ще з якихось інших міркувань. А мова піде про моє рідне село Підгороддя, яке поряд зі славним Рогатином – батьківщиною Роксолани. Повірте, я щиро в цьому матеріалі, який буде розміщений на інтернет-сайті і його можна буде прочитати будь-де, хотів би подякувати своїм землякам за те, як бережеться пам’ять в рідному селі, незважаючи на всі негаразди, які були і є нині по всіх селах, і моє рідне Підгороддя не виняток.

Але вже у 1991-му році на межі двох цвинтарів, завдячуючи надзвичайно потужній енергії львівського вченого й уродженця села Ярослава Ляльки, тодішнього голови села пана Чепіля та й взагалі всіх без винятку підгородців, і тих, хто давно вже там не проживає, було споруджено величний меморіал Борцям за волю України із пам’ятником славному сину Галичини Дмитру Вітовському.

Відкриття меморіалу відбулося чи не на державному рівні, величаво і піднесено. Такі речі не забуваються, повірте. І нині не один турист чи просто подорожній зупиняються, а це на трасі Львів – Івано-Франківськ, щоб ушанувати тих, хто віддав своє життя в нелегкій борні за утвердження державності.

Не бракує нині скептиків, які можуть кинути докір – ну, що ж, мовляв, з того, жити краще ми не стали, по світах жебракуємо. Є в цьому доля гіркої правди, а особливо коли й ідеї майданів 2004-го чи не розтоптані. Прикро і моїм землякам. Я нещодавно побував на могилі батьків, мав деякі справи по спадковості і в сільській раді. Ясна річ, що мене, а зі мною ще був колега-журналіст зі Львова, цікавило, а чим живе воно нині, при всіх тих негараздах, про які нам сиплють зі всіх засобів інформації щоденно.

Бесіда була, я вам скажу, на всілякі теми, але головне, що ні в словах голови села (а це син мого колеги й однокласника) пана Володимира Качало, ні секретаря пані Марії Цаповської не відчувалось якоїсь зневіри чи розпачу. Вони вірять, що все буде добре, що майбутнє треба тримати у власних руках і надії втрачати не можна. Село, де 331 двір, а населення на 1 серпня складало 1017 чоловік. Десь так на середній статус тягне, але прикро, що за цей рік, як підкреслила пані Марія, народилося 9 дітей, а померло 16 селян. Недобра статистика, що тут говорити. А ще в селі біля 70 вільних хат, себто таких, де вже ніхто не проживає. І в більшості тих, хто нині по світах батрачить. Їх продають, і ціна навіть за добротний дім, як наголосив пан Володимир, десь в межах.... 9 тисяч доларів. А там і земля родюча, і сади, і село в двох кілометрах від міста.

Ось так воно виглядає, але є і позитив, бо в школі, де збережена і та будівля, в якій я вчився, цього року стало на два учні більше, як минулого. І цьому радий директор школи пан Роман Кічула. А ще хотілось би підкреслити, що саме в школі, як би „паралельно” до меморіалу борцям за волю України, відкрито музей славної нашої землячки Ольги Басараб. Його створено 22 серпня 1999 року. І тут не обійшлося без Ярослава Ляльки і великої патріотки села, нині покійної (Царство їй Небесне) вчительки Любові Стінської.

Молоде покоління рідного мого Підгороддя Оксана Німа, Марта Цимбалюк, Наталка Піцин, Мар’яна Левицька, Наталка Партика, Віталія Іванушка разом з педагогом пані Мар’яною Ковалишин популярно розказують відвідувачам музею про жінку-легенду, батько якої о. Стрільбецький був засновником „Просвіти” у Підгородді.

Поряд із матеріалами про життя славної землячки, яке було пов’язане якраз із січовим стрілецтвом в роки війни 1914-1918 рр., а потім і повстанським рухом, розміщено цілий ряд експозицій про інших патріотів села, краю й України.

І тому я абсолютно переконаний в тому, що, воістину, той, хто знає минуле, матиме гідне майбуття. Село Підгороддя, як і тисячі подібних, дають і будуть давати державі той запал, який таки винесе нас на гідну позначку у світовій спільноті, яку ми по праву заслуговуємо.

Ігор ГАВРИЛІВ
трибуна

 

23 листопада 2008р.