Сержант Маруся...

Починала вона у патрульній службі. Тендітну жінку-міліціонера колеги називали “сержант Маруся” -- за аналогією з популярним тоді польським телесеріалом “Чотири танкісти й пес”. Ще й нині з плином років Тетяну Петрівну, майора міліції у відставці, так величають ті, хто пам’ятає її по службі.

ЖІНКИ -- ОКРАСА МІЛІЦІЇ

-- Пані Тетяно, як ви потрапили в міліцію? Не лячно було йти служити?

-- У міліції працював мій чоловік. Він і запропонував мені туди йти. То був 1970 рік. Я закінчила курси машинопису й влаштувалася секретар-друкаркою у пожежний відділ, який тоді входив до складу УВС. У травні 1977 року мене атестували, хоча я і не хотіла цього. Начальником кадрів тоді був Анатолій Шурубор, який настояв на тому, щоб мене атестували. Далі змусив іти вчитися в Івано-Франківську школу міліції. Поїхала туди, склала іспити, починається сесія, а я не хочу їхати! Чоловік ледь не силою мене гнав... А далі втягнулася в службу.

Починала я міліціонером патрульного дивізіону, що був розташований в ті роки на пл.Возз’єднання в Ужгороді. Ходила на обшуки, доставляла затриманих в суд. Тоді жінок в міліції було небагато, так що працювати доводилося нарівні з чоловіками-міліціонерами.

Після закінчення школи міліції працювала дільничним. Далі перейшла у паспортний відділ, звідти -- в інспекцію у справах неповнолітніх, а після того -- в слідство. У 2000-му році з посади старшого слідчого Ужгородського міськвідділу вийшла на пенсію.

-- Чи варто жінкам іти в міліцію?

-- Я думаю, що варто. Переконана: жінка зробить навіть більше, ніж чоловік. Пригадую, в 1997 році, у переддень 8 Березня, кореспондент однієї з газет у мене брав інтерв’ю і теж запитував, чи можуть жінки в міліції працювати? Жінка подеколи більш наполеглива, аніж чоловік. Звісно, було важко, адже коли я вступала в Івано-Франківську міліцейську школу, синові виповнилося сім років, доньці три. Я їздила на сесії, хоча й навчалася заочно. Чоловік возив і забирав дітей з міліцейського садочка. Часто сама вихователька привозила мою доньку в міськвідділ, сиділа в кабінеті й чекала нас. До речі, тепер донька каже, що теж буде міліціонером... Син мій закінчив Івано-Франківську школу міліції, працював дільничним у міськвідділі, але з певних причин пішов з правоохоронних органів...

СЕРЖАНТ МАРУСЯ АБО МАТИ...

-- А чому вас називали сержант Маруся?..

-- (Сміється). Ще й нині так кажуть... То в ППС було. А в слідстві мене вже називали Мати. Бо я була тоді найстаршою за віком жінкою в Ужгородському міськвідділі. Та ніхто мені не казав Петрівна -- лише Мати...

-- Які справи запам’яталися вам, коли працювали у слідстві?

-- Дев’ять років я пропрацювала у слідстві, справи різні були: крадіжки, розбої. Взяли якось дніпропетровську групу, і наш ужгородський з ними був. “Вийшли” ми на них, спіймали. Я сама з ним у кабінеті сиділа, допитувала їх і не боялася. Прив’язали мені затриманого наручниками до батареї.

-- Чи погрожували вам коли-небудь?

-- У Мукачеві група неповнолітніх займалася крадіжками з машин, близько восьми епізодів мали у своєму активі. Вони мене лякали: мовляв, ми з Мукачева й покажемо вам... Кажу: ви ще не доросли до того, аби мені погрожувати, лякати своїми батьками. А батьки знають, чим ви займалися?!

Бувало місцеві роми погрожували. Нині один з тих, кого я садила, на базарі прибирає, завжди вітається. Прізвище та ім’я моє забув, тому каже: “Тьотя міліціонер”... Чотири роки я змушена була тягнути ту справу, все чекали, коли повнолітнім стане.

ПРО ВЧИТЕЛІВ ТА ЗАКЛАДКИ В СПРАВАХ...

-- Кого вважаєте своїми вчителями в міліції?

-- Коли я починала роботу в слідстві, начальником там був Михайло Василиндра. Перевіряв мої справи. Ніколи не забуду, як він мені клав у кримінальну справу закладки, що слід доробити. Чим далі, каже, щоб було менше закладок!

Працювати у слідстві я починала із Володимиром Соймою та Райком, Петром Попдякуником. Пізніше до нас приєдналася Наталія Ондулич, котра і нині плідно працює. Мали тоді три кабінети, де всі разом сиділи. Усі вони вводили мене, як кажуть, у курс справ. А потім, коли перейшли в новозбудований міськвідділ на вул.Гагаріна, то вже кожен слідчий мав свій кабінет. Допомагали мені усі начальники слідства, з ким доводилося працювати: Іван Муска, Віталій Батрин, Олексій Леміш, Юрій Сегедій, Степан Кіяк, Іван Феєр. Загалом наш слідчий колектив був дружній, згуртований. Кожен вболівав за справу іншого. З такими людьми і справді не страшно було йти в розвідку.

-- Скільки найбільше років тюрми одержували фігуранти ваших кримінальних справ?

-- Була якось злочинна група, роми, які мешкали у будинку на вул.Анкудінова. Вони мали у своєму активі вісім епізодів: крадіжки, розбої, пограбунки -- це три томи справи. Усі одержали по 8-10 років. І дівчата там були, тепер уже повиходили з тюрми, я їх бачила в місті. Не могла піти на пенсію, доки не здала в суд тієї справи...

-- Квартиру вам дала міліція?

-- Так, і досить хорошу -- у т.зв. Рафанді. Після смерті чоловіка ми переїхали в село. Син теж отримав квартиру від міліції. Я була головою квартирної комісії. За ті 11 років, як я її очолювала, у нас в міськвідділі щороку по 5-6, а було й 9 працівників одержували житло. А з 2000-го року, як мені стало відомо, якщо 5-6 співробітників за всі ці роки дістали квартири, то дуже добре. І лише та категорія, яка перейшла на службу в апарат управління. Вийшовши на пенсію, ходила хлопцям довідки робити, справи піднімала, хто відколи стояв на обліку і т.д.

Квартира -- це головне. Якщо людина має де жити, то нормально працюватиме, стимул буде, почуватиметься соціально захищеною.

“БОЛИТЬ МЕНЕ СЕРЦЕ ЗА МІЛІЦІЮ...”

-- Як ви тепер, маючи життєвий досвід, оцінили б нинішніх міліціонерів?

-- Зізнатися, мені як ветерану міліції образливо, що дехто з нинішньої молоді просто не хоче служити. Думає не про роботу, а лише про себе та про зарплату, надбавки, тощо... Я -- депутат Кам’яницької сільської ради, куди перебралася з Ужгорода. Заодно -- помічник дільничного. Нещодавно нагородили мене грамотою як найактивнішого депутата. Мене за все болить серце, не можу без діла сидіти. Є, скажімо, у нас в селі одна жінка-любителька спиртного. Як вип’є -- своїх маму та дитину б’є, ображає. Скільки я не виховувала її, та все марно.

Ми, люди старшого покоління, були іншими. О сьомій годині ранку я йшла на автобус, а півдесятої ввечері приходила додому. Одного разу я підвернула ногу. Навіть не намагалася йти на лікарняний. Тож брала додому деякі документи й працювала.

-- Не шкодуєте тепер, що пішли в міліцію?

-- (Пауза). Трохи шкодую... Але це була добра школа життя. Тепер ось мій молодший внук дуже хоче міліціонером бути. Бо в нього тато міліціонер, бабуся, то й він хоче!

Користуючись нагодою, вітаю від щирого серця усіх слідчих області з професійним святом -- Днем слідства, який невдовзі відзначатимемо. Міцного вам здоров’я, колеги, нових професійних здобутків та всіляких людських гараздів!

Розмову вів
Володимир ПАВЛЮХ
ВЗГ УМВС України в Закарпатській області

 

23 червня 2008р.