| Сьогодні, 2 грудня 2008, вівторок (02:14) |
|
|
Людмила Петрецька: “Зірковості” собі ніколи не дозволяла, не вітаю її й у “Веселці” До зустрічі з нинішньою гостею “Суботніх зустрічей” я навіть не підозрювала, що вона — донька відомого батька — народного артиста України, художнього керівника заслуженого ансамблю танцю “Юність Закарпаття” Михайла Суслікова й талановитої співачки та піаністки Лідії Муромцевої. Інтерв’ю ж зініціювала з огляду на те, що цей рік для Людмили Петрецької багатий на визначні події: з інтервалом у місяць вона відзначила два ювілеї — власний і свого дітища, зразкового дитячого ансамблю танцю “Веселка”; а до того її вихованці здобули Гран-прі міжнародного фестивалю “Танці з Карпатами” і дві премії на Московському міжнародному фестивалі “Зажги свою звезду”.Тож хотілося поговорити про це. Однак щойно відкритий факт змінив напрям розмови: було цікаво більше дізнатися про цю талановиту родину, про вплив Михайла Суслікова на професійне становлення доньки. Як зізналася Людмила Михайлівна, вона ніколи не ховалася за прізвищем батька, а всього досягала самостійно завдяки успадкованій від нього неймовірній працьовитості та наполегливості й опанованій у його ансамблі майстерності танцю. Нині вона успішний хореограф, а слава про її “Веселку” вийшла далеко за межі Закарпаття. А ще пані Людмила чудовий співрозмовник, тому спілкуватися з нею було справжнім задоволенням. — Людмило Михайлівно, як давно ви танцюєте? — Займатися танцями почала доволі пізно — у 12 років (нинішні дітки роблять це з 5-ти). Мій батько ніколи не змушував мене до цього. Проте я часто бувала на репетиціях “Юності”, можна сказати, виросла в ансамблі, тож усе вийшло саме по собі: якось із подружкою (її мама працювала тут костюмером) ми вирішили, що будемо танцювати. Прийшли посеред року в підготовчу групу. Звісно, із самого початку не все виходило, нерідко з нас сміялися, бо інші діти вже дещо вміли. Це “заводило” та спонукало старанніше займатися. З часом прийшло й уміння. За 2 роки ми обидві зробили великий ривок, і нас запросили в ансамбль. Десь зо півроку збоку спостерігали за процесом, і лише вивчивши кілька танців, стали до основного кола. А ще через рік поїхали з виступом у Румунію. За тих часів закордонні подорожі були рідкістю, тож у школі це спричинило фурор. Коли повернулася, ще довго розповідала про поїздку на класних годинах. — До речі, в якій школі ви навчалися? — У четвертій. Там учився мій брат, старший за мене на 10 років, туди повели й мене. — Ви корінна ужгородка? — Я народилася в Ужгороді. Батьки ж приїжджі. Вони, актори Запорізького театру імені Щорса, приїхали сюди, коли створювався обласний драмтеатр. Мама в Запоріжжі працювала в опереті, а батька прислали туди з Києва під час війни — там формувалася концертна бригада, яка обслуговувала 4-й Український фронт. Так вони й зустрілися, покохалися. А по війні приїхали до Ужгорода. Певний час обоє працювали в драмтеатрі. Згодом мама перейшла на роботу в музичну школу, батько — в обласну філармонію. Танцював в угорській бригаді, Закарпатському хорі, де його партнеркою була Клара Балог. Свій перший танцювальний ансамбль створив у Сваляві, причому колектив дуже скоро став відомий. Тож обласне управління культури запропонувало йому зробити те саме в обласному центрі. І 1961 року відбувся перший набір танцюристів до “Юності Закарпаття”. Приймали 16-річних юнаків та дівчат, і вибирати було з кого — як згадує батько, на перегляд прийшло близько 300 хлопців. Тепер таке важко уявити… — А як ви вирішили присвятити себе танцям? — Не одразу. Танці були моїм хобі. А спеціальність обрала собі іншу — піаністки. З відзнакою закінчила музичне училище, проте вчитися далі за фахом не схотіла (за що моя викладачка дуже на мене образилася, бо я була здібна). В “Юності” ж продовжувала танцювати. Якось батько запропонував мені зайнятися з підготовчою групою, і я погодилася. Захопилася. А згодом, коли в групу прийшли хлопці, ми виокремилися в студію. Водночас викладала фортепіано у Великоберезнянській музичній школі. — І як довго ви працювали “на два фронти”? — 20 років. 4 дні на тиждень у Великому Березному, а два — в Ужгороді. Окрім того, вчилася в училищі культури на хореографа, бо відчувала брак професійних знань… Тим часом студія розросталася, і 1991 року ми стали ансамблем, а назву “Веселка” йому дали самі діти. От тоді я остаточно зрозуміла, що це моє. Але викладати продовжувала ще 10 років — шкода було кидати чудовий колектив. Проте з часом ансамбль вимагав усе більше часу: ми ставали учасниками конкурсів, фестивалів. Спочатку я брала менше навантаження в школі, аж поки у 2001-му не залишила її. Проте в “Юності” танцювала й далі, бо хотілося не лише викладати. До того ж тут склалися чудові стосунки. Ми разом відзначали всі свята, влаштовували “капусники”. І так виходило, що на них я була “заводилою”. Тож, напевно, цілком логічним стало моє бажання вивчитися на режисера масових свят і видовищ. Одного літа, нічого не сказавши вдома про намір вступати (а на той час уже мала чоловіка й донечку), поїхала до Києва — “до родичів”. Уже на місці дізналася: якщо на першому іспиті, під час якого треба прочитати вірш, байку, прозу й зіграти на фортепіано, отримаю “5”, не доведеться складати решту. Тому до екзамену готувалася ретельно. І таки отримала “відмінно” й стала заочницею Київського інституту культури імені О. Корнійчука. — І все встигали — керувати ансамблем, танцювати, викладати і вчитися? — Звісно. Вважаю, якщо чогось справді хотіти, можна встигнути все. Мої домочадці лягали спати, а я працювала над рефератами, контрольними, писала курсові й дипломну… Тому категорично не згодна із висловлюваннями батьків про нестачу в їхніх чад часу для якогось заняття. Дітей треба максимально навантажувати, вони повинні мати захоплення — без цього сумно жити, потім не буде що згадати. Мене переповнюють спогади, що і кого я бачила! А є ті, кому нічим поділитися, бо ходили лише в школу й додому. — Цього самого принципу ви дотримувалися й у вихованні дочки? — Я хотіла, аби в шкільному віці вона взяла якнайбільше. Дочка займалася музикою. Це була мрія моєї мами, та й я вважала, що так повинно бути. Бо дитина, знайома з музикою, має зовсім іншу душу, інші духовні потреби. В дитинстві вона може цього не розуміти, а коли виросте, інакше сприйматиме мелодію, яку чутиме, картину, яку бачитиме, навколишні краєвиди, буде чуйнішою до оточуючих. Отже, в 6 років Олечка пішла в музичну школу до чудової вчительки Людмили Шапран, виявилася дуже здібною до музики. Вона в нас лауреат трьох міжнародних конкурсів, першу перемогу здобула в 9 років. Ми з чоловіком хотіли, щоб дівчинка добре володіла іноземною. Тож наша неугорська сім’я віддала її в угорську школу. Звісно, допомогти їй у навчанні нічим не могли. Олечці важко було подолати мовний бар’єр, і за порадою вчительки в 9 років ми відправили її на все літо в Угорщину. А коли забрали, вона розмовляла лише угорською. Донечка зверталася до мене, я ж нічого не розуміла, проте до сліз була щаслива за її успіхи. Через два роки вона знову побувала в тій самій родині. Нині знає угорську досконало. У 12 років Олечці захотілося танцювати. І вона прийшла в мій колектив, потім перейшла в “Юність Закарпаття”. Згодом із відзнакою закінчила музичне училище. Ще будучи студенткою 3 курсу, вступила заочно до Національного університету культури і мистецтв на спеціальність “народна хореографія”. Після училища я наполягла на тому, що треба продовжити музичну освіту, й Оля стала студенткою Донецької консерваторії. Нині вона має дві вищі освіти, викладає в музичній школі й продовжує танцювати. — Тож повторила вас? — Не можу сказати, що повністю скопіювала мене. У мене захоплення триває довше, я прагну все довести до блиску. Вона ж здібніша і в музиці, і в танцях, однак не така працьовита: досягнувши певного рівня, зупиняється, повважавши, що цього досить. Хоча, безумовно, може більше. — Напевно, це загалом ознака нинішнього покоління, яке до того ж вважає, що не завжди самому можна всього досягти? — Можливо. Але мене ніхто “не вів”. У ті часи дуже дивувалися, як я, дочка такої відомої людини, їжджу в Березний. — До речі, а чого ви 20 років їздили туди? Напевно ж, мали можливість бути в Ужгороді? — Звісно, батько міг зробити так, аби я після розподілу залишилася вдома, проте не вважав за потрібне. Так само, як він не втручався, коли я вступала до музучилища. Я ж вступила не одразу, на що батько сказав: “Значить, недопрацювала”. А тоді конкурс був 5—6 чоловік на місце! Наступного року я таки стала студенткою, теж без “телефонного дзвінка”. Мій же розподіл прокоментував: “Нічого, поїздить”. От я й почала їздити. А через 2 роки так зрослася з колективом — напевно, на рівні інтуїції відчувала, як це важливо, коли згуртований колектив, — що вже сама не схотіла залишати його. До речі, в червні мене запросили на святкування 50-річчя Великоберезнянської школи мистецтв. — Ображалися на батька за таку “незворушливість”? — Тоді дуже. Навіть кричала, що іншим допомагають, а чому мені ні. Та це на нього не діяло: “За чужого попрошу, а за свого — ні”. Мій брат теж усього досягнув сам — нині він професор УжНУ. Тепер, звісно, образи немає. Розумію, що, можливо, сподіваючись на допомогу, нерідко розслаблялася б, а так доводилося мобілізовуватися й уперто йти вперед. — А ви вчинили б так само щодо своєї доньки? — (Сміється). Гадаю, ні. Та вона знає мій характер і не просить. Я теж до неї дуже вимоглива і нікуди за неї не ходила. Напевно, тому, що була впевнена: якщо вже вона не вступить до музучилища, то хто? Оля ще в дитинстві була лауреатом, і її прийняли одразу на ІІ курс. — До речі, дочка не ревнувала вас до вихованців із “Веселки”? — У молодшому віці ні. А тепер часом каже: “Ти, мамо, більше любиш своїх вихованців. Ти зі мною не хочеш спілкуватися, а з ними розмовляла б і по дві години”. — Це справді так? Ким для вас є “веселчани”? — Вони для мене більше, ніж вихованці. Знаю про них майже все: як вони вчаться, з ким зустрічаються, які їхні захоплення, який у них настрій, чи хочеться їм займатися… Є й такі речі, про які не знають батьки, а я знаю. Віддаю дітям багато часу, ми з ними разом їздимо відпочивати. Я дуже до них прив’язуюся і тому бурхливо переживаю неприємні ситуації, без яких, зрозуміло, не обходиться. Наприклад, дуже боляче реагую на раптовий перехід дитини в інший колектив. — Часто такі випадки бувають? — Ні. Частіше до мене приходять. Таких діток беру з великою обережністю, бо знаю по собі, які болісні подібні ситуації, як то бачити на сцені “свою” дитину в іншому колективі. — Дбаєте про мікроклімат в ансамблі? — Про це насамперед. Вважаю неприпустимими зневажливі відгуки про інші танцювальні колективи — перепиняю це в зародку, бо нині кращий ти, а завтра хтось інший. Ми всі хочемо бути першими, проте і в спорті, і в мистецтві не всі ними можуть бути. Аби йти попереду, треба працювати. Тож усередині колективу не вітаю “зірковості”. Собі ніколи не дозволяла захворіти на неї і дітям теж. Тому весь час міняю їх місцями в танцях: нині ти в першій лінії, завтра у другій чи третій. Слабшого за старанність хвалю, сильнішому кажу, що міг би й краще. Не терплю поділу на любимчиків і нелюбимчиків. — Ви кажете, що багато їздите з дітьми. Куди? — Нас запрошують на різні конкурси й фестивалі. А влітку відпочинок поєднуємо з виступами. Були в “Артеці”, “Молодій гвардії”. Звісно, можна поїхати і лише виступити, проте я прибічник того, щоб діти не тільки “відпрацьовували”, а й бачили місця, де бувають. Так, в Угорщині відпочивали на термальних водах. У Львові побували в опері. У Москві відвідали Третьяковку, Кремль, цирк Нікуліна. — Як батько оцінює вашу роботу? — Він скупий на похвали. Тож вираз “Нічого, може бути” означає схвалення. От після ювілейного концерту з нагоди 15-річчя “Веселки” я йому зателефонувала і спитала про враження. “Навіть ні до чого прискіпатися”, — була відповідь. Уперше за весь час дочекалася такої оцінки. — Для вас важлива думка батька? — Надто. Проте ніколи не показую йому танець у напівготовому вигляді, бо розіб’є його в пух і прах. Доводжу номер майже до концертного стану, а тоді вже запрошую його. Думка батька мені найважливіша з-поміж усіх хореографів, бо вважаю його великим професіоналом. Він показав такий клас закарпатського танцю усій країні! Багато радянських колективів розпалося, а створена ним “Юність Закарпаття” й донині успішно концертує. — Ваші “веселчани” виконують танці всіх нацменшин, які проживають на Закарпатті. Звідки у вас знання, які вони мають бути? — По-перше, 20 років у Великому Березному не минули дарма: ходила селами, спілкувалася зі старожилами, була на весіллях. Тож цей район добре знаю. Стали в нагоді й знання з фольклору, отримані в музучилищі. Багато їздила з батьком, котрий був у журі на оглядах художньої самодіяльності. Він дуже любив такі заходи і казав: “Навіть у найневдалішому номері можна побачити якусь родзинку”. Тож матеріал був. До всього з “Юністю” чимало де в області побувала: як танцюристка “в багажі” мала багато рухів. І все це в потрібний момент згадувалося. Проте батько завжди застерігав, що не можна змішувати рухи з різних районів. Знаєте, на Закарпатті благодатний ґрунт для створення різноманітних танців: кожна нацменшина, навіть кожен район мають свої танці, костюми… Не використовувати це багатство — гріх. — Який свій танець вважаєте найвдалішим? — Важко сказати. Кожен період має свої перемоги. Поки створюю танець, живу ним. Колись композицію “Ми діти Закарпаття” вважала дуже майстерною. А торік, наприклад, ставила словацький танець, і він захопив мене всю. Пробувала вдома різні рухи, музику до нього слухала ледь не цілодобово, дочка навіть казала, аби я вдягала навушники… Нині ж інше захоплення: побачила в Москві на фестивалі чудовий колектив із Новосибірська, яких давно не бачила, — і мрію про російський танець. А ще про запальний молдавський, який сповна відповідає моєму темпераменту. — Що найбільше цінуєте? — Над усе — домашній затишок. І хоч я людина товариська, вдома не люблю гучних компаній. Тут я відпочиваю, набираюся сил, надихаюся — усі творчі ідеї народжуються і виношуються саме вдома. Ціную здоров’я, бо зрозуміла, що лише здорова людина багато чого хоче і може. В людях — відданість, щирість і відвертість. — Вважаєте себе щасливою людиною? — Швидше, так. У мене хороша сім’я, поряд батько, на роботі все вдається. Гріх скаржитися. — Що ж, нехай так буде й надалі. Успіхів вам. Олена МАКАРА, “Ужгород” 
Загрузка...
|
|
 |
Використання матеріалів УЖГОРОД.net.ua дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань — гіперпосилання) на uzhgorod.net.ua. Передрук, копіювання чи відтворення інформації, що містить посилання на інші джерела в будь-якому вигляді заборонено. |
Зв’язок: редактор editor@uzhgorod.net.ua, реклама reklama@uzhgorod.net.ua, технічні питання root@uzhgorod.net.ua
Запрошуємо авторів до співпраці, якщо у Вас є цікаві новини, то надсилайте їх за адресою editor@uzhgorod.net.ua, найкращі з них будуть винагороджені. Редакція не відповідає за зміст рекламних оголошень, може не поділяти точку зору автора, може відмовити автору публікації, якщо текст не відповідає політиці ресурсу без попереднього узгодження. Дизайн: YOUR.UZHGOROD.NAME. Розробка: ЗІС. |
