ВДОМА НІХТО НЕ Є ПРОРОКОМ

Розмова з проф. Миколою Мушинкою, доктором філологічних наук, академіком Національної академії наук України

 

У Словаччині, зокрема на Пряшівщині, існує якесь „застережливе” ставлення до Миколи Мушинки, хоч він є тут найпродуктивнішим автором. Щороку випускає (майже виключно за власний рахунок або з фінансовою допомогою своїх друзів) дві-три книжки, а свої статті публікує майже в кожному числі „Нового життя” та „Дуклі”. У Словаччині він не є членом керівного органу жодної громадської організації (з винятком Асоціації україністів Словаччини та Наукового товариства ім. Шевченка у Словаччині, які очолює від часу їх заснування в 1990 році), не входить до редколегії жодного часопису, наукової ради жодної установи, до жодної експертної комісії. „Політичні русини” вважають його „запеклим українським націоналістом” (бо він, будучи українцем, пристрасно захищає українські ідеї), „політичні українці” (є і такі) – „непевним українцем” (бо він утримує зв’язки з тими науковцями, які є в їхніх очах ворогами української ідеї). Філософський факультет Пряшівського університету після відправлення М. Мушинки на пенсію (2004), незважаючи на його високу кваліфікацію (якої там не має ніхто), усунув його від будь-якої педагогічної та наукової діяльності (мовляв, з-за браку коштів).

Зате в Україні та в наукових колах української діаспори Микола Мушинка є, без сумніву, найбільш відомим „пряшівчанином”. Його там знають, і шанують, перш за все, за його публікації та доповіді на різних міжнародних конгресах, конференціях і семінарах, виступи по радіо, телебаченні, участі в захистах дисертацій тощо. Старше покоління знає його ще й з регулярних передач по радіо „Свобода” в кінці 80-х і на початку 90-х років. Він є членом Наукової ради Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології НАНУ в Києві, членом редколегії Видавництва Львівського національного університету та видавництва „Карпати” в Ужгороді, лауреатом премій ім. Павла Чубинського (Київ), Дмитра Нитченка (Сідней, Австралія), Василя Ґренджі-Донського (Міжгір’я), Миколи Кочиша (Новий Сад), кавалером Почесної відзнаки Президента України „За заслуги” ІІІ ступеня. Він входить до редколегії „Сучасної української енциклопедії” (Київ), англомовної „Енциклопедії України” (Торонто). Крім того він є академіком Національної академії наук України, доктором філологічних наук, почесним доктором Ужгородського національного університету (doctor honoris causa), звичайним професором Українського університету в Мюнхені, Почесним професором Державного університету в Кам’янці-Подільському. На жаль, Пряшівський університет, в якому М. Мушинка працює від 1960 року (з вимушеною перервою 1972-1990), не визнає ні його звання академіка, ні його професуру, оскільки вони здобуті в українських установах... Книжки та наукові студії М. Мушинки виходять в Києві, Полтаві, Львові, Тернополі, Дрогобичі, Чернівцях, Ужгороді, Нью-Йорку, Торонто, Едмонтоні, Мельбурні, Мюнхені, Парижі, Празі, Брно, Оломоуці, Кошицях, Пряшеві. Він знайшов і представив Україні цілий ряд архівів, зберіг перед знищенням колекції картин Івана Кулеця (160 творів) та Олекси Новаківського (понад 50 творів). Картини останнього з колекції Миколи Мушинки демонструвалися на самостійних виставках у Львові, Києві, Ужгороді, Нью-Йорку, Чікаґо, Філадельфії, Едмонтоні та Торонто.

60-ліття з дня народження Миколи Мушинки десять років тому було відзначено урочистою академією на великій сцені Театру ім. Заньковецької у Львові. Тоді ж ужгородські колеги видали 440-сторінковий науковий збірник на його пошану „Благовісник праці” з участю 43 науковців з дев’ятьох країн світу (упорядник проф. Микола Зимомря). У Львові було видано на його пошану окрему книжку (українською та англійською мовами) під промовистою назвою „Пектораль україністики” (автори брати Голубки). Одна з київських телекомпаній в рамках серіалу „Українська богема” зняла про М. Мушинку двосерійний телефільм. Сам М. Мушинка був співавтором документального ціловечірного телефільму „Пісні полонин”, знятого на Закарпатській Україні Чеським телебаченням в коопродукції з кошицькою та ужгородською телестудіями. Вже той перелік активностей науковця, свідчить про його виняткову активність і здібності, помітні і по заслузі оцінювані за межами його батьківщини Словаччини, головним чином, в Україні.



Я знаю Миколу Мушинку понад сорок років. Друзями ми стали після 1966 року, коли він одружився з моєю далекою родичкою Магдою Шуркалою. Ми разом друкувалися в одних і тих самих пряшівських українських часописах, разом ми переживали (хоч кожен по-своєму) період дисидентського екзілю 70-80 років (офіційно названий періодом „нормалізації”), разом були реабілітовані і навіть в один і той же день одержали Почесну відзнаку Президента України.

Ми багато разів їздили разом в Україну. Під час одної з подорожей до Ужгорода я поставив академіку М. Мушинці ряд запитань про його останнє десятиліття життя і творчої діяльності. Давніший період свого життя М. Мушинка описав у своїх спогадах „Колеса крутяться” (Пряшів 1998), додатком до яких була бібліографія його публікованих праць (упорядник Олесь Мушинка), що охоплює 48 книжкових публікацій, 157 наукових розвідок, 858 популярних статей, 291 рецензію та 342 статті інших авторів про нього та рецензій на його праці. Бібліографія друкованих праць М. Мушинки за останніх вісім років (1998-2005), укладена його дружиною Магдою, охоплює 20 книжкових публікацій, 88 наукових розвідок, 269 популярних статей, 145 рецензій та 182 статі про нього та рецензії на його праці. Гадаю, що ці числа говорять самі за себе і не вимагають коментарів.

Що до кількості друкованих праць М. Мушинки не має на Пряшівщині конкуренції. Та тут йдеться не лише про кількість, а, головним чином, про їх якість, бо автор ніколи не йде по поверхні теми, а намагається проникнути в її глибину. І ця найменша його стаття містить щось нове, невідоме, уводить в обіг нові імена або оцінює їхню діяльність з нових позицій.

Нехай ця невимушена розмова з моїм однодумцем Миколою Мушинкою стане скромним внеском до відзначення 70-ліття з дня його народження (народився 20 лютого 1936 р. в с. Курів Бардіївського окр.)

і 50-ліття його наукової діяльності.



Як би ти охарактеризував останнє десятиліття своєї діяльності – 1996-2005 роки?



Це десятиліття було мабуть найбурхливішим, але, здається, і найпліднішим у моєму житті. Та воно принесло мені і найбільше розчарувань. Взяти хоча би 1996 рік, рік мого 60-ліття.

Вже 22 січня 1996 р. на академічній території мого філософського факультету з ініціативи Посла України у Словаччині Дмитра Павличка відбулося робоче засідання найвищих представників політичного життя Словаччини (заступника голови уряду Йозефа Кальмана, міністра шкільництва Єви Славковської) та України (міністра освіти Михайла Зґуровського, міністра в справах національностей та міграції Володимира Євнуха, посла України Дмитра Павличка) з керівництвом мого Пряшівського університету. Обидві сторони домовились про потребу заснувати на базі науково-дослідного відділу кафедри україністики (керівником якого буду я) Інститут українознавчих студій. Через два дні – 24 січня 1996 року голова уряду Словаччини Владимір Мечіар та голова Уряду України Євген Марчук у Високих Татрах підписали міждержавну угоду яка містила рекомендацію заснувати у Пряшеві Інститут українознавчих студій. Міністерство освіти Словаччини вже на 1996 рік виділив із спеціальної резерви на заснування такого інституту суму 500.000 крон. Мені було доручено опрацювати його проект, що я охоче зробив. Після обговорення на кафедрі мій проект було надіслано деканату факультету, який його відхилив, мовляв Пряшівському університетові Інститут українознавства не потрібен. Таким чином, добра ідея була забракована вже на цьому найнижчому щабелі.

На гроші виділені міністерством для заснування Інституту українознавчих студій було засновано русинсько-українсько-ромську філію Інституту дослідження культури й освіти національних меншин Словаччини при Університеті Костянтина Філософа в Нітрі. Для мене це був великий удар, бо ця ігнорація була викликана не якимись науковими критеріями і навіть не браком коштів, а шовіністичним ставленням словаків до української справи.



В Пряшівському університеті (раніша назва „Університет ім. Шафарика) ти після реабілітації1990 р. очолював Науково-дослідний відділ україністики при Кафедрі української мови і літератури. Як ти був задоволений цією посадою?



Ніяк. Краще сказано, був зовсім незадоволений. Відділ згідно із статутом був спрямований на вивчення літератури, мови та фольклору русинів-українців Словаччини і виховування спеціалістів у цих галузях. Однак кафедра мала право виховувати спеціалістів з української мови та літератури, але не з фольклору чи етнології. На практиці це виглядало так, що кафедра прийняла по конкурсу докторанта і саджала його до мого відділу. Протягом трьох-чотирьох років я не смів завантажувати його жодною працею в науково-дослідному відділі, бо він працював над дисертацією, якою керував член кафедри – професор. Як тільки докторант захистився, автоматично переходив до штату викладачів кафедри (де зарплата була набагато вищою) а на його місце приходив новий докторант з мови або літератури, який номінально був мені підпорядкований, але якому я не смів давати жодні наукові доручення, бо в нього був свій керівник. А я за весь період праці у відділі не смів прийняти і виховувати жодного докторанта зі своєї спеціальності. Ні керівництво кафедрою, ні керівництво факультету не були зацікавлені, щоб відділ був „№koliacim pracoviskom“ і для фольклористики, хоч зробити це було дуже легко.



Але ж ти намагався заснувати у Пряшівському університеті кафедру етнології.



Коли мене в 1990 році приймали в університет (після майже двадцятирічної перерви) я поставив вимогу заснувати кафедру народознавства, яка б досліджувала народну культуру словаків, ромів та русинів-українців Східнословацького регіону, в якому народна культура (на відміну від інших регіонів Словаччини, де такі кафедри існують) ще живе. Коли Пряшівський університет відокремився від кошицького Університету ім. Шафарика, заснування кафедри етнології увійшло до перспективного плану новозаснованого Пряшівського університету. Я опрацював кілька детальних проектів такої кафедри, які успішно пройшли опонентурами найвизначніших етнологів Словаччини, однак справа її заснування місцевим начальством штучно віддалялася до мого 65-ліття в 2001 році, коли я вже заради високого віку не міг бути гарантом спеціалізації, а іншого гаранта у Пряшеві не було. До речі, при філософському факультеті існували дві кафедри – соціального манажменту та культурології, в яких не було акредитації „odboru“, бо на жодній з них не було ні професора, ні доктора наук. Студентам грозило, що вони після закінчення університету не будуть мати диплома про кваліфікацію. Декан попросив мене стати гарантом цих двох спеціалізацій. Я погодився і запобіг явному фіаскові. Отже я міг бути гарантом „спорідненої” (prнbuznej) спеціалізації (закон це припускає), але своєї – ні!

В 2003 році при кафедрі історії Словаччини було засновано відділ етнології, який в перспективі мав перетрансформуватися в кафедру. Я, разом з сином Олесем (теж етнологом, докторантом Карлового університету в Празі) перейшов працювати в цей відділ. Там я читав курси лекцій з різних ділянок етнології, однак після двох років (в рамках чергової реорганізації кафедри) я став непотрібним і мене післали у відставку, не дозволивши навіть закінчити розпочаті курси лекцій.



По Пряшеві ідуть чутки, що ти був ліквідатором науково-дослідного відділу україністики в університеті. Чи це правда?



На філософському факультеті Пряшівського університету науково-дослідні відділи були при кількох кафедрах. Всі вони самоліквідувалися у зв’язку з тим, що зарплата наукових працівників була значно нижчою, ніж зарплата педагогічних працівників. Отже куди вигідніше було працювати педагогом ніж науковцем. Трьохчленний науково-дослідний відділ при кафедрі української мови і літератури був останнім в системі філософського факультету. Коли двоє членів з нього відійшли на іншу кафедру, на якій могли науково працювати і читати лекції із своїх спеціальностей, він теж самоліквідувався.



Якщо це не секрет, якою була твоя зарплата – академіка, доктора наук та професора?



Моя зарплата в науково-дослідному відділі не дорівнювала навіть середній зарплаті старшого викладача (odbornйho asistenta). У відставку я йшов з пенсією – 8.600 крон. Зараз одержую пенсію понад 9.000 крон.



Якщо я не помиляюся, ти тісно співпрацюєш з чеськими науковими установами. Чи це так?



Так. Чехи багато зробили для Закарпаття не лише в міжвоєнному періоді, але і після Другої світової війни. В них наука є в більшій пошані ніж у Словаччині (не говорячи вже про Пряшів). Я вже кілька років співпрацюю із Слов’янським інститутом Чеської академії наук, який в 50-60 роках м. ст. влаштував кілька діалектологічно-фольклорних експедицій на Пряшівщину. Пару років тому ми разом з проф. Олдржіхом Лешкою і д-р Руженою Шішковою видали частину зібраних матеріалів в книзі „Розповіді з Підкарпаття” (Прага – Нью-Йорк – Київ, 1998). Минулого року ми завершили другий великий грантовий проект, результатом якого було переведення магнітофонних звукових записів на 91 компакт-дисків та їх точна документація, що становить окрему книжку (співавтори Ружена Шішкова та Олесь Мушинка). Презентація проекту, один повний комплект якого буде подаровано Музеєві українсько-руської культури у Свитнику, відбудеться на засіданні Асоціації україністів Словаччини 23 березня ц. р. при участі директора Слов’янського інституту д-р В. Вавржінка та керівника грантового проекту Р. Шішкової.

В рамках гранту Карлового університету (керівник д-р Віра Лендєлова) я вже три роки співпрацюю над проектом „Українські переселенці з Румунії в Тахівському окрузі”, кінцевим результатом якого мала би бути книжкова публікація та документальний кінофільм.

В останньому часі я нав’язав співпрацю з Музеєм ім. Я. А. Коменського у Пржерові. Минулого року ми у співпраці з директором цього музею д-ром Франтішком Гіблом видали книгу „Florian Zapletal. ®ivot a dнlo“. Зараз готуємо до друку збірник матеріалів заплеталівської конференції, що відбулася наприкінці м. р. в Пржерові. Значну частину в ньому буде займати закарпатська тематика.



Яке є твоє ставлення до „русинського” руху на Пряшівщині?



Розділення одної національної меншини на дві групи – русинів і українців, вважаю негативним явищем, яке прискорює процес асиміляції обох груп. Нам треба робити все, аби об’єднати ці дві течії, а зробити це треба якомога скоріше. Я не можу ігнорувати факту, що на Пряшівщині існує велика група людей, які на своє означення вживають старовинну назву „русини”, якою до ХІХ ст. користалися всі українці. В Словаччині русини офіційно визнані окремою національною меншиною, яка є численно більшою, ніж українська. Русини мають свої окремі організації, літературну мову, що нею видають книги, газети, журнали, говорять по радіо, телебаченні, намагаються запровадити її в церкву. В багатьох відношеннях русинський рух є активнішим, ніж український. Ці факти ми аж ніяк не можемо ігнорувати!

Є чимало моментів, які об’єднують (або мали би об’єднувати) український і русинський рухи. Наприклад: русини кодифікували літературну мову не на підставі штучного „язичія” чи якоїсь чужої мови, а на підставі народно-розмовної мови населення, що є великим плюсом в порівнянні з практикою минулих епох. Отже, вони є за збереження говірок. Я теж. Цю мову вони вводять в засоби масової інформації. Я є теж за вживання діалектної мови в засобах масової інформації і навіть книги, адресовані широким колам населення я публікую на діалекті. Втрату діалектів вважаю збідненням загальнонаціональної культури. Вони є за запровадження русинської мови, тобто азбуки, в школи. Я теж.

Якщо держава дає гроші на заснування кафедри чи навіть інституту русиністики, я буду підтримувати таку установу і готовий співпрацювати з нею. Більше того, я є за видавання спільної газети, половина якої би виходила українською, друга половина – русинською літературною мовами. Ефективність такої газети не підлягає сумніву. Єдина вимога, аби така газета не мала антиукраїнське спрямування!

Якщо ми хочемо вижити, нам треба шукати те, що нас об’єднує, не те, що нас роз’єднує. Те, що я сказав, відноситься виключно до пряшівських умов і ні в якому разі я б не хотів аплікувати свої погляди на інші регіони, наприклад, на Закарпатську Україну, де є зовсім інші умови.



Що для тебе значить сім’я?



Сім’я, це – домашнє вогнище, до якого людина, де б вона не жила, любить повертатися і почуває себе добре. Для мене таким вогнищем була рідна хата в Курові, з якої ми всі повилітали, але додому радо поверталися.

А таке домашнє вогнище ми з дружиною Магдою намагалися створити в Пряшеві. Однак і з нашої хати сини повилітали, завели власні сім’ї, але додому радо повертаються не лише вони, але і їх діти – наші внучата. А ми тому раді. Тішить нас і те, що сини закінчили українську гімназію, поженилися з місцевими українками і їх діти вчаться в українській основній школі. Отже, повну гармонію і порозуміння маємо і на національному грунті.

Народна мудрість каже, що жінка підтримує три вугли хати, а чоловік лише один. Я без перебільшення скажу, що мою дружина підтримує всі чотири вугли, бо вона є не лише доброю дружиною, мамою, бабусею, але і зразковою секретаркою чоловіка, яка повністю обслуговує його комп’ютер, полагоджує всю його кореспонденцію, переписує всі його праці і веде облік його друкованих робіт. Не кожен науковець має в сім’ї такі ідеальні робочі умови.



В тебе є своє видавництво „Карпати”. Хто його фінансує?



Це не видавництво, а фундація (nadбcia), основний фонд до якої вклав робітник-пенсіонер із США Олександр Кобаса – лемко із Мацини Великої. А сталося це так. В 1994 р. я разом з проф. Юрієм Шевельовим із США та проф. Олексою Горбачем із Німеччини видав в Америці збірник на пошану українського мовознавця Івана Зілинського – лемка із села Коростенька (Красна) біля Кросна в Польщі – колишнього професора Ягелонського університету в Кракові та Карлового університету в Празі. В його життєписі я навів, що первісне прізвище професора було „Кобаса”, а „Зілинський” – прізвище його дружини, яке він прийняв при шлюбі. Згадуваний Олександр Кобаса з моєї праці довідався, що проф.

І. Зілинський – його близький родич і запросив мене на презентацію книжки до Нью-Йорка, зобов’язавшись „фундувати” мої дорожні витрати і перебування в США. Я відмовився, мовляв такі великі кошти можна використати набагато раціональніше, наприклад, на видання збірника лемківських пісень Никифора Лещишака з 80-х років ХІХ ст., рукопис якого я знайшов в одному з краківських архівів, підготував його до друку, але не мав грошей на видання. Йому ця ідея сподобалася і ми з ним заснували фундацію „Карпати”. В ній першою появилася книжка Никифора Лещишака „Стоїть липка в полі”, а за нею ряд дальших. Досі ми видали дванадцять книжок без яких-небудь громадських чи державних дотацій, виключно на кошти спонсорів.



Таких рідкісних знахідок як „Стоїть липка в полі” у тебе є напевно більше?



Мені і справді щастить на унікальні знахідки. В своїх спогадах „Колеса крутяться” я навів кілька прикладів таких знахідок: архіви І. Панькевича, Степана Рудницького, Станіслава Дністрянського, Софії Дністрянської, Володимира Лібовицького, Флоріана Заплетала, Володимира Стона-Балтаровича та інших. Великою несподіванкою для мене було знайдення рукописного архіву Івана Голубовського. Він був успішним адвокатом у Львові і найближчим другом художника Олекси Новаківського. Живучи на пенсії в західночеському містечку Вейпрти, він написав десять книжок, з яких за його життя не опублікував ні одного рядка. Після його смерті в 1958 р. всі його рукописи були призначені в збірний пункт утиль-сировини („zberu“). Я їх зберіг в останню хвилину і один з них було видано друком, спочатку в журналі „Дзвін”, потім окремою книжкою „Розмахом могутніх крил” (Львів, 2002, 116 стор.). Виявляється, що це найвагоміше джерело для пізнання життя і творчості найвизначнішого українського художника-імпресионіста першої третини ХХ століття О. Новаківськго.



А чому Голубовський, живучи легально в Чехії, не нав’язав стосунки з Пряшівщиною і не публікував свої праці тут, де в 50-х роках був голод по українських рукописах?



Над цим питанням не раз задумувався і я. Пояснення тут просте. Як я вже згадував, Голубовський був успішним адвокатом у Львові. Після окупації Львова німцями його, як і тисячі інших, було вислано на примусові роботи в Німеччину. В м. Хемніць він виконував функцію цивільного судді (німецькі судді були мобілізовані на фронт). Якби про це довідалися тодішні органи чехословацької безпеки, його би передали радянським органам, а ті би за „зраду батьківщини” і „службу фашистам” запроторили його в Сибір, як і десятки тисяч інших українців подібної долі. Тому Голубовському було вигідніше мовчати і писати „для шухляди”. Чи вдасться мені опублікувати й інші його твори, не знаю. Але вони збережені. Може хтось після моєї смерті займеться їх вивченням і виданням і уведе в українську літературу першої половини ХХ століття ще одне невідоме ім’я.



Які три книги із тих вісімнадцятьох, виданих за останніх вісім років ти би поставив на перші місця?



На перше місце я би поставив антологію звукових записів фольклору Закарпатської України та Пряшівщини з 20-30-х років ХХ ст., записаних моїм учителем Іваном Панькевичем – „Голоси предків” (Пряшів, 2003). Цю книжку без перебільшення можна назвати унікальною. Проф. І. Панькевич ще перед Першою світовою війною, будучи студентом Віденського університету, познайомився з фонографом і в 1920 р. прибув на Закарпатську Україну з великим досвідом в цій справі. В 1929 р. він спровадив до Праги 14 визначних носіїв фольклору із Орябини, Никльови (нині Микулашова), Руської Поруби, Пихонь, Ублі, Валашківців (нині не існує село) та сімох сіл Закарпатської України, від яких французька фірма „Pathй“ (на замовлення і кошти Чеської академії наук) записала на фонографічні плити кілька десятків зразків фольклору. В 1935 р. І. Панькевич спровадив з Праги до Ужгороду цілу звукозаписувальну апаратуру, за допомогою якої було виготовлено серію дальших грамофонних плит, на цей раз цілих співацьких та музичних колективів. Після смерті І. Панькевича я одержав у подарунок від його сім’ї 27 унікальних грамофонних плит, збережених в одному-єдиному примірникові. Я їх видав окремою книжкою, яка містить 98 народних пісень (всі занотовані) та 14 зразків народної прози. Додатком до книжки є компакт-диск (CD) із записом всіх цих зразків фольклору у виконанні майже 50 людей, плюс 20 зразків інструментальної музики на різних інструментах. Цією публікаціє я віддав шану не лише своєму професору І. Панькевичу, але і тим майже п’ятьом десяткам простих людей, які залишили свої голоси потомкам.

На друге місце я би поставив книгу про історію свого рідного села – „Kurov v minulosti a dnes“ (2000). Село обрало мене пастухом артільної худоби в часі, коли жодна державна установа не сміла прийняти мене на роботу. Цією книгою я хотів віддячитися рідному селу.

На третє місце я би поставив останню свою книжку „Музей визвольної боротьби України в Празі і доля його фондів”, яка наприкінці 2005 року вийшла у двох виданнях – по-українськи в Києві, а по чеськи й українськи (в скороченому варіанті) – в Празі. Цією публікацією я віддав шану тисячам українців, які в столиці Чехословаччини у міжвоєнний період побудували український музей, рівного якому не було у світі. Після Другої світової війни всі матеріали музею (понад сорок тонн) були вивезені в Радянський Союз і слід по них пропав. Я зайнявся їх розшуком і ... знайшов. Результати розшуків я подав у своїй останній книжці.



Що би ти хотів ще видати у найближчому часі?



Хотілось би багато чого, однак я є реалістом і знаю, що в нинішніх умовах не так легко реалізувати видавничі плани. Та все ж таки хотів би ще цього року видати такі книжки: 1. „Українські переселенці з Румунії в Західній Чехії (1947 року) та зразки їх фольклору”. 2. „Закарпаття у фотографія Флоріана Заплетала 1919-1925 років”. 3. „Золота книга жертводавців і будівників Музею визвольної боротьби України в Празі”. 4. „Василь Доманицький і його книга про словаків, видана в Києві 1909 року”. 5. „Народний різьб’яр Андрій Павук із Курова”.

 

14 лютого 2006р.
-->

До теми

Коментарі:

  1. соломон 2006-02-14 / 21:27:00

    пророком ні вдома ні в гостях не може бути ніхто крім бога ж е